Взаємозв’язок образу Печоріна і Віри в повісті «Княжна Мері»

Міркування Печоріна про жінок, над якими він завжди купував «непереможну владу», здаються нам дуже серйозними, поки ми молоді. Нам видається, що в цих міркуваннях прихована вічна таємниця сильного чоловічого характеру – але, коли стаєш старшим, починаєш бачити в цих міркуваннях саме дуже молоде сприйняття життя браваду перед самим собою: «я ніколи», «я завжди», «я точно не люблю жінок з характером »- в молодості дуже хочеться виводити закони і відшукувати абсолютні істини, а на самій-то справі в людських відносинах і почуттях ніяких загальних законів немає і сам Печорін, скільки б не вивчав себе, так до кінця не може в собі самому розібратися. Одне тільки він знає твердо: Віру він не міг би обдурити, «спогад про неї залишиться недоторканним …».

Може бути, це і є любов – але навіщо тоді він її мучить? Він і сам не знає, він мучить так само себе – та до того ж ще й обманює: розлучившись з Вірою, він «довго стежив за нею поглядом» і зрадів, коли відчув, що серце його «болісно стислося». «Чи не молодість чи зі своїми доброчинними бурями хоче повернутися до мене знову? . . А смішно подумати, що на вигляд я ще хлопчик. . . ». У цій репліці – подвійний сенс: програтися в карти і програти в грі з Мері. І ми вже співчуваємо обом сенсів. Минуло цілих п’ять днів відтоді, як Печорін обіцяв Вірі і пригрозив Грушницкому, що познайомиться з литовськими і стане волочитися за Мері, а він все ще не зумів виконати своєї обіцянки і своєї погрози. Треба поспішати. І 21 травня Печорин дає собі обіцянку: «. .. завтра бал за передплатою в залі ресторації, і я буду танцювати з княжною мазурку ».

Бал за підпискою – як ми зараз сказали б: у складчину – організований дворянським благородним зборами, куди не було доступу людям в солдатських шинелях. Грушницкий міг тільки милуватися «своєю богинею», стоячи під вікном, в натовпі народу, а Печорін в його відсутність міг розраховувати запросити Мері на мазурку, «користуючись свободою» місцевих звичаїв, «які давали можливість танцювати з незнайомими жінками».

Княжна Мері з захопленням включається в гру, приготовлену для неї Печоріним. А він, танцюючи з Мері, мимоволі піддається її чарівності: «Я не знаю талії більше жаданою та гнучкою! Її свіжий подих стосувалося мого обличчя, іноді локон, що відокремився у вихорі вальсу від своїх товаришів, ковзав по палаючій щоці моєї … »Але ось біда: як не мила Мері, Печорін говорить і думає про неї не так, як він говорить і думає наодинці з собою; по суті, він описує її тими ж словами, що і Грушницкий, – при всій непідробності його захоплення милою молоденькою дівчиною, він не забуває, що все це – гра, і розмова він починає, «прийнявши найпокірніша вигляд», – по законами гри.

Мері ледь не порушує всіх планів Печоріна: вона, по суті, відмовляє йому від будинку: «ви у нас не буваєте. . . »Але на допомогу Печорину приходить випадок: драгунський капітан, що викликався «провчити» княжну Литовську, підсилає до неї «п’яного пана» із запрошенням на мазурку. На жаль, зараз нам важко собі уявити, наскільки страшним, неможливим, жахливим було в той час для дівчини запрошення на танець, зроблене п’яним незнайомою людиною. Відмовити – означало образити і, може бути, піддатися образі. Прийняти запрошення – неможливо. Неминуча здавалася «історія», про яку довго потім розповідали б один одному: «Княжна Лиговская?

У сповіді Печоріна довгі речення Радіна скорочені, прибрані тире і крапки, самий стиль її став стислим, лаконічним. Олександр Радін – ще романтичний герой, звідси в його сповіді більш гучні слова, ніж у Печоріна: «молодість … протекла у боротьбі з долею і світлом» – це дуже пишно звучить, але наскільки переконливіше говорить Печорин: «в боротьбі з собою і світлом» , – може бути, ця боротьба складніша романтичної битви з долею.

Сповідь Печоріна багато довше сповіді Радіна, в ній є ще цілий абзац: «Я став моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і кинув, – тоді як інша ворушилася і жила до послуг кожного , і цього ніхто не помітив, тому що ніхто не знав про існування загиблої її половини: але тепер ви в мені розбудили спогад про неї – і я вам прочитав її епітафію. Багатьом усі взагалі епітафії здаються смішними, але мені немає, особливо коли згадаю про те, що під ними спочиває. Втім, я не прошу вас розділяти моя думка: якщо моя витівка вам здається смішна – будь ласка, смійтеся: попереджаю вас, що це мене не засмутить нітрохи ».

Поведінка Мері під час прогулянки природно: її не могла не вразити сповідь Печоріна. Але він, який тільки що був насправді щирий, – він нітрохи не відступає при цьому від своєї гри. Почав він свою сповідь, «прийнявши глибоко зворушений вигляд». Тепер, «на зворотньому шляху», він запитав її: «Чи любили ви?» Навіщо йому її відповідь? Адже він і сам знає, що серце її недосвідчені, знає все наперед: «серпанковий рукав слабкий захист, і електрична іскра пробігла з моєї руки в її руку; все майже пристрасті починаються так …». Бідна Мері – для неї все вперше, все насправді, вага серйозно. «Чи не правда, я була дуже люб’язна сьогодні?» – Запитала вона, повернувшись з прогулянки. А Печорін так коментує це питання: «Вона незадоволена собою: вона себе звинувачує в холодності! о, це перше, головне святкування. Завтра вона захоче винагородити мене. Я все це вже знаю напам’ять, ось що нудно! »

Грушницкий з’явився до Печоріна поділитися своїми надіями: завтра бал, завтра буде готовий мундир, завтра він буде танцювати з Мері цілий вечір … Зрозуміло, Печорін негайно запросив княжну Мері завтра танцювати з ним мазурку. І, нарешті, ввечері у Литовських Печорин «був у дусі, імпровізував різні незвичайні історії; княжна … слухала» його «з таким глибоким, напруженим, навіть ніжним увагою», що йому – Печорину! – «Стало соромно». Але все-таки головним для нього людиною залишається Віра. Помітивши смуток «на її хворобливому обличчі», Печорін пожалів її і розповів всю «драматичну історію» своїх з нею відносин, «зрозуміло, прикривши все це вигаданими іменами».

Так всі три лінії його відносин з людьми збираються в єдиний фокус; він уже досяг того, що хтось один повинен бути нещасливий, повинен страждати, мучитися: Мері, Грушницкий або Віра? Або – всі троє? І за яким правом він розпоряджається їх душами?

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать