Причини та мотиви написання трагедії «Борис Годунов»

Поряд з романом у віршах «Євгеній Онєгін» історична трагедія «Борис Годунов» належить до числа найбільших художніх творів Пушкіна. Сам він – «вимогливий художник», дуже вимогливо і суворо ставився до всього, що писав, по праву називав саме ці два твори здійсненими ним «літературними подвигами». Під впливом патріотичного піднесення, пов’язаного з переможним закінченням Великої Вітчизняної війни 1812 року, в російській суспільстві того часу різко посилився природний інтерес до історичного минулого своєї країни. Пушкін згадував пізніше, з яким величезним увагою були зустрінуті перші вісім томів монументальної «Історії Держави Російської» найбільшого письменника того часу Н. М. Карамзіна, що вийшли у світ в 1818 році – незабаром після закінчення майбутнім автором «Бориса Годунова» Ліцею.

Пушкін прочитав все, що вийшло томи «Історії» «з жадібністю і з увагою». Відзначаючи, що три тисячі примірників «Історії» розійшлися в один місяць, Пушкін писав: «… приклад єдиний в нашій землі … Давня Росія, здавалося, знайдена Карамзіним, як Америка – Коломбом. Кілька часу ні про що інше не говорили ».

У своїй «Історії» Карамзін вперше за архівними першоджерел зібрав і систематизував багатющий фактичний матеріал і по-письменницьки – художньо захоплююче – виклав його. Але висвітлювалося Карамзіним російське історичне минуле з консервативних позицій затвердження самодержавно-кріпосницького ладу.

Точка зору Карамзіна викликала рішуче несхвалення представників передових кіл суспільства. Особливо обурювалися нею діячі таємних революційних організацій, які почали складатися саме в ці роки. Майбутні декабристи ставили собі за мету скинути з народу-переможця, не тільки відстояв свою батьківщину, але й звільнив від наполеонівської тиранії Європу подвійні ланцюга:

* самодержавства і кріпосницького рабства.
* У його «Історії» витонченість, простота
* Доводять нам, без всякого пристрастья,
* Необхідність самовладдя
* І принади батога.

Ця убивчо гостра епіграма на автора «Історії Держави Російської», що отримала широке розповсюдження в списках, була написана тоді ж молодим Пушкіним. Свідок величі і героїзму російського народу в війні 1812-1814 років, Пушкін з самих ранніх років жваво цікавився історією своєї рідної землі. Але до осмислення російського історичного минулого автор вільних віршів, співак декабристів, Пушкін підходив з ідейних позицій, протилежних карамзинские.

Людина виключно глибокого, проникливого розуму, Пушкін розумів, що життя народу є закономірно розвивається процес, в якому даний обумовлено які пройшли і, у свою чергу, підготовляє майбутнє. Тому, для того щоб правильно діяти в цьому в ім’я підготовки бажаного майбутнього, необхідно добре знати досвід минулого, враховувати його. У цьому й полягала одна з причин «історизму» Пушкіна – його постійного прагнення пізнати і відобразити життя суспільства, народу в русі, змінах, історичному розвитку і в зв’язку з цим його наполегливого звернення у своїй творчості до тем світової і, особливо, російської історії .

У центрі історичних роздумів Пушкіна була доля російського народу і створеного ним сильного багатонаціональної держави, проблема народного щастя, процвітання, максимального розвитку всіх закладених в «мужніє, молодий» Росії могутніх творчих сил.

А першим необхідною умовою цього, як вже в ранні свої роки зрозумів поет, було звільнення народу від кріпосного ярма. «Свободою Рим зріс, а рабством погублений», – писав п’ятнадцятирічний Пушкін у вірші «Лицинию» – зерні його наступних, пронизаних визвольним пафосом політичних віршів. Пізніше, вже на засланні на півдні, в Кишиневі, Пушкін накидає перший свій історичний праця – зауваження з російської історії XVIII століття, в яких прямо заявляє, що основним завданням російського життя є боротьба проти «закоренілого рабства»: «політична наша свобода нерозлучна зі звільненням селян ». На очах Пушкіна боротьба ця відбувалася у двох формах. У країні то тут, то там спалахували народні хвилювання – виступи селян проти поміщиків. Але ці розрізнені, неорганізовані спалаху носили стихійний характер і тому були приречені на невдачу. З тієї ж причини повним розгромом закінчилися в свій час і грандіозні, але не освітлені світлом передового, революційної свідомості народні повстання XVII і XVIII століть під проводом Разіна і Пугачова. Поряд з цим боротьбу за визволення народу починали вести передові люди із середовища дворян – майбутні декабристи, ті, кого Пушкін з повним правом називав своїми «друзями, братами, товаришами». Але, будучи дворянськими революціонерами, далекими від народу, декабристи не залучали до участі в цій боротьбі сам народ і навіть боялися його участі, побоюючись стихійного повстання закріпачених селян проти всього дворянства – «нової пугачовщини».

Однак можна чи повалити століттями, усталився, що володів величезними матеріальними силами і засобами самодержавно-кріпосницький лад зусиллями одного лише вузького кола дворян-революціонерів, без участі широких мас, без співчуття і активної підтримки народу? Це питання не міг не турбувати уми найбільш проникливих людей того часу. Наполегливо вставав він і перед Пушкіним.

Відповідь на це питання великий поет шукає й у своєї сучасності і в історії. У зв’язку з цим все посилюється інтерес Пушкіна до російського історичного минулого, особливо до теми народно-селянських повстань. Зовсім незадовго до початку роботи над «Борисом Годуновим» він просить брата надіслати йому в його нову посилання, до Михайлівського, куди поет прибув у серпні 1824 року, матеріали про Пугачову та Степана Разіна.

Село Михайлівське знаходиться неподалік від стародавньої кордону псковських земель з Литвою і Польщею. Все тут навколо дихає старовиною. Зовсім близько від Михайлівського розташований Святогірський монастир, створений за наказом Івана Грозного. Поруч з Михайлівським на навколишніх пагорбах сліди стародавніх укріплень, які охороняли російські рубежі і шлях з Литви до Москви: Савкіна гірка і трохи далі городище (місце, де в давнину стояло місто) Воронич з частково збереженим і до цих пір земляним валом. Через Воронич пройшов зі своїми дружинами Дмитро-самозванець по дорозі до Москви. Все це живо нагадувало Пушкіну про події кінця XVI – початку XVII століття, які він і задумав зобразити у своїй історичній трагедії «Борис Годунов».

Історична епоха кінця XVI – початку XVII століття також була епохою «багатьох заколотів» (назва однієї з літописів того часу), періодом наростаючою народної грози, закипаючого широкого народного руху, який незабаром вилилося в селянську війну під проводом Болотникова. Це був перший великий виступ поневоленого селянства, предварившей повстання Разіна і Пугачова. З подіями цього бурхливого часу Пушкін докладно ознайомився з вийшли незадовго до того в світло десятому і одинадцятому томам «Історії Держави Російської Карамзіна. Читаючи сторінки карамзинской «Історії» у період підготовки виступу декабристів, Пушкін весь час відчував схожість подій початку XVII століття із сучасністю. «Це жівотрепещет, як свіжа газета», – писав він Жуковському про десятому і одинадцятому томах Карамзіна.

Згодом, у 1830 році, домагаючись вирішення своєї історичної трагедії до друку і заздалегідь відводячи можливість звинувачень у тому, що в ній містяться натяки на сучасні події, пов’язані з повстанням декабристів, Пушкін справедливо зауважував у листі до шефа жандармів Бенкендорфу, що всі часи сум’яття і переворотів типологічно схожі один на одного.Історія Годунова, який набрав, за Карамзіним, на царський престол ціною злочину – вбивства законного спадкоємця, царевича Димитрія, мимоволі повинна була викликати у свідомості Пушкіна відому аналогію з ненависним йому царем Олександром, вступили на трон в результаті вбивства його батька, вбивства, до якого новий цар і сам був в якійсь мірі причетний. Можливість подібної аналогії дуже була йому до речі, і він нею скористався. «Ніяк не міг заховати всіх моїх вух під ковпак юродивого», – писав він другу, маючи на увазі сцену з юродивим Миколкою, який при всіх звинувачує Бориса у вбивстві царевича. Але у своїй трагедії Пушкін ніяк не хотів під виглядом минулого зобразити сьогодення, як це робили багато передували і сучасні йому письменники, не прагнули до правдивого, реалістичного відтворення історичної дійсності.

Навпаки, основоположник російської реалістичної літератури, Пушкін домагався того, щоб, кажучи його власними словами, «воскресити минуле століття у всій його істині», дати найбільш вірне, правдиве зображення далекого минулого. І хоча сцена з юродивим є плодом художнього домислу Пушкіна, в ній теж немає підміни минулого сьогоденням. Художньо узагальнений, типізований Пушкіним образ Миколки і викриття їм царя Бориса цілком відповідають «воскрешають» поетом історичної епохи. І це відноситься до всієї трагедії в цілому.

Разом з тим на історичному матеріалі обраної їм епохи «багатьох заколотів» поет мав повну можливість поставити і спробувати вирішити найбільш пекучі і хвилюючі політичні питання свого часу: про характер російського самодержавства, про відносини між царською владою і народом і, особливо, про роль народу в історії, про значення народної підтримки в боротьбі з царем. І у своїй історичній трагедії «Борис Годунов», працювати над якою Пушкін почав через кілька місяців після приїзду до Михайлівського, у грудні 1824 року, і яку закінчив 7 листопада 1825, він чудово використав цю можливість.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать