Образ автора в романі О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»

Кожен раз перечитуючи «Онєгіна», потихеньку складаєш для себе образ певного героя, який постає як відображення в дзеркалах позаду своїх героїв. Це образ автора. Хто ж він такий – той, хто змалював для своїх сучасників безсмертні образи любові – романтичної, але такою нещасною? Весь роман написаний автором як розповідь близькому другу – а не всьому світу: «Не мир хотіли завоювати своєю пихою порожній, поруку б я хотів віддати Тебе гідну, друже мій …» Історія, яку розповідає автор – це лише «збори голів строкатих …» , «полусмешних, полупечальних, простонародних, ідеальних, недбалий плід моїх фантазій, хвилин натхнення швидкоплинних, зів’ялих рано років моїх, досвіду розуму холодного і серця записів гірких». Отже, чи не себе зображує Пушкін в образі автора?

З перших сторінок роману ми дізнаємося, що головний герой твору, Онєгін близький друг автора. Ми відчуваємо їх близькість – обидва, і герой, і автор з Петербурга, і автор зазначає, що йому «заважає північ». Перша риса, яку розповідає про себе автор, вказує на те, що, можливо, автор і Пушкін – один і той же чоловік (Пушкіна неодноразово висилали з Петербурга і він змушений був жити в своїх маєтках, не виїжджаючи). А ось автор і Онєгін – схожі, але не дуже. «Я і Онєгін – не одно …», – нагадує Пушкін.

Розповідаючи про Онєгіна і його навчанні, автор роздумує про те, чому ж його герой саме такий, як і автор: «Ми всі вчилися потроху, де-не-як і що-небудь, і так вихованням здивувати нас можна легко хоча кого …» , автор, безумовно, публічно просвічується, він читає багато книжок – так само, як і його головні герої. Він однаково чудово знається улюблені книжки Тетяни – сонник Мартина Задеки, про історії кохання, які розповіли Руссо і Шатобріан, і сухі наукові видання з історії, філософії, економіки – Ювенала, Вергілія, Гомера, Феокріта, Адама Сміта, які читає Євген Онєгін. Автор цікавиться і альманахами, і журналами, і газетами, які читають провінційні обивателі, і високу поезію. На сторінках роману то тут, то там чути імена Торквато Тассо, Байрона, Шіллера і Гете… Пушкін порівнює Байрона … з Євгеном, який береже портрет свого кумира у своєму кабінеті.

Згадуючи свою (Пушкіна!) юність, автор згадує своє юнацьке читання: «У тінистих садах Ліцею я безтурботно розцвітав, читав охоче Апулея, а Ціцерона не читав ,..». Згадає автор і свої перші спроби поетичної творчості: «В студентській келії, Досі чужа веселощів, Враз засіяло …» Разом з Онєгіним автор буває в різних куточках Петербурга, Москви, в поміщицьких садибах. І думками він далеко – там, куди йому не можна було поїхати-доторкнутися до оспіваним Торквато і Петраркою італійським берегів, як «таємно-мовчазних гондол», поглянути на Німеччину або гордий Альбіон … У нього якась невимовна близькість до свого героя: «Ми удвох з Онєгіним хотіли в далеких краях побувати … »

Автор, виявляється, є знавцем французьких ресторанів, театру. Театром він, захоплюється, як і його герой Онєгін: «Там, там, в напівімлі лаштунків Минули і мої колись …», – згадує він. Автор показує себе неабияким знавцем драматургії Фонвізіна, Княжніна, Озерова, Катеніна, Шаховського, актрис трагедії і балету: «О, де ви, де, мої богині ?..». Він співак слави російської Терпсихори, фанат Іпмін Дидло, прима-балерини Істоміної. Разом з Онєгіним автор – відвідувач балів, в які закохується до нестями:

* За дні юнацького буяння
* Від слова бал я шаленів:
* Краще місце для визнання,
* Для потай переданих листів …

І Автор – шанувальник жіночої краси, яку навчився відрізняти від краси ніжок. «Ах, ніжки, ніжки! Де ви? … »- Зітхає автор. Зіставляючи себе зі своїм героєм, Онєгіним, автор констатує: «Він був похмурий, як я – лихий; обидва пристрасть ми знали, обох життя гнітила нас …» Автор називає Онєгіна диваком, тим не менш, прощає йому різкість в словах, жарти. Опинившись у селі, у своєму маєтку, Онєгін сумує. Автор же, навпаки, так як йому подобається сільський закуток, де «краще чути свою ліру, буйно квітнуть творчі сни». І найбільше задоволення автора – це поетична творчість:

* Пишу, і серце не нудьгує;
* Перо в задумі не малює
* Край недописаних рядків
* Жіночих ніжок та голів …

Автор розуміє, що поет повинен вибрати між творчістю і любов’ю – і сам робить свій вибір на користь творчості: «Провів любов, стрічаю музу, і прояснився темний ум, шукаю, вільний стиль мелодій, і відчуття дум … »Протягом усього роману автор перемовляється зі своїм читачем, звертається за його думкою, ділиться своїми сумнівами. «Вже думав я про форму плану і як героя назову …» – таким чином, Пушкін створює атмосферу невимушеної розмови, дружнього довіри, співпраці автора з читачем, ніби з тривалих бесід самого з собою народжуються рядки великого роману. Пушкін навіть завершує роман, ніби закінчує розмову, яку вів з читачем на прогулянці в старому саду. «… Досить ми шляхом одним бродили у світі …» Автор прощається з читачем, зі своїми героями, з натхненням: «Забув я з вами світ бурхливий, і до милих серцю говорив, і з першими слухачами свого творіння, які ще не з нами» .

Автор кидає останній погляд на свого героя і роман: «… ще не ясно просвітив далечінь, я крізь магічний свій кришталь». Автор повинен розлучитися зі своїми героями, яких ніжно любить, до яких прикипів серцем, яких оживив силою свого кохання:

* «Блажен, хто свято життя рано
* Залишив, не допивши до дна
* Бокала повного вина,
* Хто не скінчив її роману
* І враз умів розлучитися з ним,
* Як я з Онєгіним моїм »
* Чи є автор самим Пушкіним?

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать