«Осучаснення» античного міфу в п’єсі Бернарда Шоу «Пігмаліон»

Видатний англійський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчістю Ібсена, і це привело його до реформи англійського театру.

Він обстоює принципово нову структуру драми — проблемну п’єсу-симпозіум. Як драматург він тяжіє до гумору і сатири. «Мій спосіб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду», — заявляв Шоу.

Драми Шоу не втрачають своєї популярності. Серед найвідоміших його творів — п’єса «Пігмаліон», яку автор назвав «романом у п’яти актах». В основу твору покладений античний міф про скульптора Пігмаліона, який вирізьбив із мармуру Галатею — жінку такої вроди, що закохався в неї і умовив богів, щоб оживили статую. Спираючись на цей міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варіант своєї історії.

Еліза Дулітл — це смішна дикунка, бідна квіткарка, дівчина невихована і неосвічена. За словами професора Хіґґінса — «пучок гнилої моркви».

Починається п’єса з того, що професор фонетики Генрі Хіґґінс і полковник Пікерінґ укладають між собою парі, що Хіґґінс може за три місяці навчити цю вуличну квіткарку розмовляти, як справжня герцогиня. Еліза з’являється у домі професора Хіґґінса, щоб брати уроки правильної англійської мови, що допоможе їй влаштуватись на роботу до квіткового магазину. Врешті-решт під впливом наполегливої праці професора і бажання Елізи навчитись розмовляти і тримати себе з гідністю, ця дикунка перетворюється на справжню леді. Потрапивши до аристократичного світу, вона вражає всіх не тільки своєю красою, а й умінням говорити, витонченістю манер і найбільше розумом і душею. Після тріумфальної перемоги Еліза розуміє, що вона більше не потрібна професору і полковнику. Вона довго терпіла грубощі та глузування професора, і тому втекла не прощаючись.

Хіґґінс, хоч і має професорське звання, але поводить себе інколи не як людина з вищого суспільства. Іноді він грубий і черствий у ставленні до Елізи. Цей закоренілий холостяк принижував дівчину і постійно твердив: «Чому вони, жінки, не такі, як чоловіки?» Рідна мати Хіґґінса, у якої якраз переховувалась Еліза, дорікає синові за його поведінку. А Еліза каже, що вона «людина, а не порожнє місце». Еліза вимагає, щоб до неї ставилися як до леді, а не до «пучка гнилої моркви». її гідність, смілива поведінка подобаються Хіґґінсові. Перелічивши, що Еліза має йому купити, він цим ще раз пропонує їй повернутися і запевняє свою матір, що так і буде.

Еліза повертається в дім Хіґґінса, але що буде далі — невідомо. Може, вони одружаться, а може, й ні. Фінал п’єси лишається відкритим.

Мабуть, автор хоче, щоб читач сам поміркував і уявив собі щасливий або нещасливий кінець п’єси.

Мені сподобалась ця п’єса, тому що наслідок роботи професора фонетики Хіґґінса став несподіваним навіть для нього самого. Це чудова п’єса, бо в ній є все: і сміх, і сльози, і переживання, і радість перемоги. Вона нам показує, що якщо довго мучитись, то таки щось вийде.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать