Тенденції розвитку приватного права

Зміст

Вступ

1. Поняття та характеристика приватного права

2. Загальна характеристика тенденцій приватного права

3. Окремі тенденції речового права

4. Окремі тенденції розвитку зобов’язального права

Висновок

Література

Вступ

Нині ідея аналізу тенденцій розвитку приватного права знаходить свій прояв не лише в рамках магістерських доповідей, окремих публікацій вчених-цивілістів та монографічних дослідженнях, а й у проведенні науко-практичної конференції міжнародного рівня "Актуальні проблеми цивільного законодавства у пост кодифікаційний період".

Виходячи із обмеженості обсягу реферативного дослідження, автор не ставить собі за мету дослідити всі тенденції розвитку приватного права, а пропонує, спираючись на недавні публікації, окреслити напрями розвитку приватного права в сучасний період.

В дослідженні першочерговим є визначеність із термінологічним апаратом. Автор роботи, користуючись юридичною енциклопедією, надає визначення приватного права, стисло оглядає значення поділу права на відповідні дві підсистеми: приватну і публічну.

Одразу слід зазначити, що в даній роботі поняття "приватне право" ототожнюється із поняттям "право цивільне", що є історично та методологічно обґрунтованим. Зокрема, професор Покровський Й. О. в "Основных проблемах гражданского права" вказує, що термін "цивільне", або "приватне", право відомий із давніх-давен. Вже стародавні римські юристи оперують із цим терміном, розподіляючи всю загальну спільність права на дві великі сфери – сферу права публічного (juspublicum) и сферу права приватного, або цивільного (jusprivatum, або juscivile) [1, 359].

Окреслюючи аспекти розвитку приватного права слід піти по шляху інституціонального огляду приватноправової матерії на предмет виявлення в ній нових віяній, декотрі з яких мають прогресивний характер, а деякі не завжди відповідають природі приватного права і потребують детального обґрунтування свого запровадження.

1. Поняття та характеристика приватного права

Приватне право – система норм, які регулюють відносини, засновані на приватних інтересах, незалежності та ініціативи індивідуальних власників і об’єднань (корпорацій) у їх майновій діяльності та особистих стосунках. На відміну від публічного права, яке регулює і захищає загальні (публічні) інтереси держави, приватне право спрямоване на захист приватних інтересів відповідно до принципів свободи та рівності всіх суб’єктів. Воно ґрунтується на координації відносин між суб’єктами.

У сфері приватного права держава утримується від безпосереднього та владного регулювання відносин між відповідними суб’єктами і надає їх можливість самостійно регулювати їх між собою. Отже, приватне право є системою юридичної децентралізації (на відміну від публічного права, в якому діє зворотній принцип – принцип централізації), а сама держава виконує роль захисника відносин, встановлених приватними особами[4, 87].

Сьогодні визнано, що публічне право і приватне право не повинні знаходитися у підпорядкуванні, оскільки виступають двома рівними правовими системами зі своїми сферами і методами регулювання [12, 27].

Крім наукового значення питання розподілу права на публічне та приватне стало нині важливим для процесів право творення та правозастосування. При правотворенні, зокрема законотворенні, мають бути дотримані відповідні критерії розмежування. Принцип існування приватного і публічного права означає, що приватні за своєю природою відносини не можуть бути врегульовані на основі методу і принципів публічного права, а публічні – за допомогою приватноправових методів.

При правозастосуванні фізичні та юридичні особи, насамперед органи державної влади та органи місцевого самоврядування, посадові і службові особи, мають усвідомлювати існування загально-дозвільного принципу ("дозволено все, що прямо не заборонено у законі") у приватних відносинах та спеціально-дозвільного ("дозволено тільки те, що прямо передбачено у законі") у публічних відносинах [5, 160].

2. Загальна характеристика тенденцій приватного права

Тенденції сучасної вітчизняної цивілістики відображають основні проблеми та напрями розвитку українського суспільства, держави і права. В той же час без належних наукових засад розвивається процес застосування цивілістичних конструкцій галузями публічного права (адміністративний договір, адміністративні послуги, податкові застава і порука тощо). Така невідповідність теорії з правозастосовною діяльністю не сприяє формуванню одноманітної судової практики, створює загрозу викривленого розуміння сутності і можливої дискредитації таких правових новел.

Одна з причин подібного "відставання" науки пов’язана з неналежним залученням науковців до нормотворчої діяльності і формування судової практики. На сучасному етапі через недосконалість системного правового регулювання роль судової практики зросла настільки, що навіть серед науковців-цивілістів можна почути думку про надання нормативної сили роз’ясненням Верховного Суду України.

Зокрема актуальними в доктрині і правозастосовній практиці є питання щодо створення цивілістичних концепцій ринків нерухомості і фінансових послуг, способів і меж судового захисту, ефективної системи судочинства, помірності публічних обмежень приватних прав тощо.

Характерна