Окремі питання отримання за кордоном доказів у цивільних та комерційних справах

Далеко не в усіх випадках сторони судового процесу мають докази, необхідні для встановлення фактів, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення. Процес виявлення та збору необхідних для розгляду справи доказів не завжди обмежується рамками складання позовної заяви та попередньої підготовки справи до розгляду. Значною мірою практика доказової діяльності у цивільних та господарських справах стикається з моментами, коли необхідні для вирішення справи або обґрунтування правової позиції докази перебувають за територіальними і юрисдикційними межами України. При цьому процес отримання доказів у спорі, що включає іноземний елемент, є значно складнішим і здійснюється через задіяння спеціального міжнародно-правового механізму, який базується на міжнародних конвенціях. Йдеться, перш за все, про Гаазьку конвенцію про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р. (далі — Конвенція), що є чинною для України.

На жаль, у вітчизняній літературі проблематиці отримання за кордоном доказів на підставі застосування механізмів згаданої Конвенції приділялося недостатньо уваги і відповідних спеціальних наукових доробок практично немає. Зазначена проблема зачіпалась у контексті дослідження інституту доказів та доказування в міжнародному цивільному процесі.

Докази, за своєю природою, у силу об'єктивних чи суб'єктивних обставин, можуть знаходитись як у межах територіального округу конкретного суду, так і поза такими, в тому числі і на території інших держав, у зв'язку з чим набуває гостроти питання щодо обрання механізмів отримання таких доказів. Альтернативних варіантів є декілька. З одного боку, суд, ігноруючи «феномен» національних кордонів, може в рамках реалізації відповідних процесуальних процедур зобов'язати сторону самостійно здобути відповідний доказ незважаючи на його місцезнаходження та юридичні проблеми його отримання. Однак у кінцевому результаті цей певний нігілізм може призвести до конфлікту суверенітетів держав. З іншого боку, відповідна процедура отримання доказів може здійснюватися з дотриманням встановлених порядків та суверенітетів держав на засадах взаємодопомоги з використанням національних механізмів збору доказової бази. Ефективність державного апарату, на який покладається обов'язок виконання відповідних запитів та клопотань іноземних органів щодо збору доказів, значно зростає при переході від добровільного до юридично обов'язкового підґрунтя таких відносин**.

Отже, у світовій практиці склалися два основних способи отримання доказів за кордоном: 1) судовий, пов'язаний з безпосередньою чи опосередкованою участю судових органів двох держав у здійсненні діяльності, спрямованої на отримання доказів та 2) позасудовий, коли самі сторони власними силами організовують пошук і збір доказів та доказової інформації та території іншої держави.

Разом з цим, збір доказів за кордоном самим судом чи за його посередництвом (судовий спосіб) здійснюється, як правило, з використанням міжнародно-правового механізму, передбаченого двосторонніми чи багатосторонніми міжнародними договорами.

Головне місце в цьому механізмі, на сьогодні, посідає Конвенція, ратифікована Україною згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах» від 19 жовтня 2000 р.

Зазначена Конвенція ратифікована більш як 40 країнами світу, а тому деякі дослідники говорять про набуття нею універсального характеру, зазначаючи, що вона містить певний загальновизнаний стандарт (модель).

Перш за все варто відзначити, що Конвенція, що діє замість конвенцій з питань цивільного процесу від 17 липня 1905 р. та 1 березня 1954 p., в якості основної мети має встановлення у відносинах держав-учасниць спрощеного порядку отримання судових доказів за кордоном.

Говорячи про предмет регулювання цієї Конвенції, слід зважати на те, що, на відміну від, наприклад, Брюссельської Конвенції від 27 вересня 1968 р. про підсудність при виконанні судових рішень по цивільних справах, яка містить перелік відносин, що виключені зі сфери її застосування, Гаазька Конвенція 1970 року не передбачає спеціальних положень щодо предметного обмеження сфери її застосування. Отже, можна дійти висновку, що кожна держава має право на власний розсуд тлумачити зміст понять «цивільна» та «комерційна справа».

Варто також відзначити, що виключність застосування Конвенції у сфері отримання доказів за кордоном по цивільних та комерційних справах може мати місце лише в тому випадку, коли держави-учасниці одночасно відмовляються від своєї компетенції поширювати власне правове регулювання на дану сферу за допомогою різноманітних внутрішніх засобів. Наприклад, у разі коли Конвенція лише надає юридичної обов'язковості певним діям, виконання яких раніше ґрунтувалося на правилах міжнародної ввічливості, то вона не може розглядатися як така, що має виключний характер. У такому випадку застосування процедур, передбачених Конвенцією для отримання доказів із-за кордону, буде розглядатися як додатковий спосіб отримання доказів по справі.

Аналізуючи положення Конвенції, що визначають сферу її застосування, варто відзначити, що її ст. 1 визначає предметом судового доручення «отримання по цивільних та комерційних справах доказів або виконання іншої процесуальної дії». Однак, якщо з поняттям «отримання доказів» ситуація більш-менш зрозуміла, тобто варто виходити із законодавства legefori (законодавства країни суду