Застосування основних засобів виправлення і ресоціалізації

Відмінною рисою покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі, є те, що правообмеження засуджених, виражаючи кару, не супроводжуються застосуванням особливих цілеспрямованих заходів карально-виховної дії. Досягнення мети покарання забезпечується при цьому за рахунок виховних і превентивних властивостей самих каральних елементів [6]. Ця обставина зумовлює специфіку виконання, яке не пов’язане в даному випадку із застосуванням таких засобів виправлення і ресоціалізації, як залучення до суспільно корисної праці, цілеспрямована соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професіонально-технічне навчання. Свої особливості має участь громадськості в роботі з засудженими. Крім того, покарання, пов’язані з позбавленням засуджених волі, є триваючими, а покарання, не пов’язані позбавленням засуджених волі, відносяться, за рідкісним виключенням, до покарань одноактної дії. Перші мають чітко позначений термін, який одночасно є і терміном виконання. Одиницею числення других є не час, а інші показники, наприклад, вартісні, стосовно штрафу. Тому і термін виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі, задається не розмірами призначеного покарання, а практично доцільними можливостями його виконання в рамках терміну давності виконання обвинувального вироку [1, с. 278–279].

Із прийняттям КВК в Україні вперше з’явилися такі поняття, як виправлення та ресоціалізація. Виправлення вважалося метою покарання, а поняття ресоціалізації з’явилося вперше. Виправлення в цьому контексті слід розуміти не тільки як мету або результат, що досягається при застосуванні покарання, а і як процес, що передує ресоціалізації як кінцевій меті застосування кримінального покарання. На це вказує ч. 1 ст. 6 КВК України, де зазначається, що виправлення засудженого – це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Причому, виправлення є необхідною умовою ресоціалізації – свідомого відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві [6].

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання і відбування покарання, суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Безумовно, засоби виправлення та ресоціалізації застосовуються з урахуванням особливостей кожного конкретного покарання. Є особливості застосування таких засобів і при виконанні та відбуванні покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі.

Суспільно-корисна праця засуджених . Такий основний засіб виправлення як суспільно корисна праця при виконанні одних видів покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі, безпосередньо виконується і входить у зміст покарання (громадські роботи, виправні роботи), стосовно інших діє як захід зовнішнього впливу.

У літературі впродовж значного часу існувала дискусія: чи є праця засуджених примусовою і чи є вона карним елементом? Не можна погодитися з поглядом І.М. Рагімова, який в якості однієї із цілей праці засуджених називає каральну ціль [16]. Праця засуджених, яка має виховні ознаки, не повинна використовуватися як засіб кари. Постановка перед працею, яка є одним із основних засобів виправлення, завдань кари анулює її виховне призначення.

Відповідно до ст. 45 Конституції України жодна людина у примусовому порядку не може бути залучена до праці. Залучення особи до примусової праці також суперечить Конвенції Міжнародної організації праці (МОП) «Про скасування примусової праці» (№105 від 25.06.1957 р.).

Але, відповідно до ст. 45 Конституції України, примусовою працею не вважається, зокрема, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду.

Відсутність же трудової діяльності негативно (руйнівно) впливає на особистість [2, с. 11]. До того ж, праця не є виключно економічною категорією, вона має і педагогічні цілі [16, с. 65] та є одним з основних засобів виправлення, виконуючи важливу соціальну роль [2, с. 55].

Головне те, щоб процес відбування покарання та ресоціалізації осіб, засуджених до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, повністю відповідав п. 3 Європейських в’язничних правил щодо мети виправного впливу на засуджених, а саме: сприяв формуванню у засуджених почуття відповідальності, нахилів, здібностей, які допоможуть повернутися до суспільства, жити з повагою до закону та задовольнити свої життєві потреби власними силами після звільнення.

На це спрямоване залучення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням спеціальності, стану здоров’я, чітко визначеного робочого часу, справедливої оплати праці та відрахувань. Залучення на таких умовах до суспільно корисної праці дає змогу засудженому навіть на початковому етапі ресоціалізації відновити втрачені трудові навички, духовно відчути значущість виконуваної роботи.

Соціально-виховна робота із засудженими до покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі. Сутність індивідуальноїсоціально-виховної роботи полягає в корінній ломці антигромадських і антиморальних поглядів, тенденцій, схильностей, щосклалися,звичок і в одночасному формуванні нової поведінки, відповідноїсуспільним і моральним вимогам до особи людини.

Основою формування високих етичних якостей є самосвідом