Притримання речей як спосіб забезпечення виконання зобов‘язання у судовій практиці

Однією з новел Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) є право притримання як самостійний спосіб забезпечення виконання зобов'язання, відокремлений від застави. В узагальненому вигляді суть поняття притримання викладено у ст. 594 ЦКУ. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання останніми у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати цю річ у себе до виконання зобов'язання. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Постановка проблеми

У Цивільному кодексі УРСР лише певні елементи притримання згадувались у спеціальних нормах стосовно деяких договорів, наприклад у ст. 408 (договір комісії). Посилання на можливість притримання вантажів перевізником до оплати його послуг містились і в Статуті залізниць СРСР. Натомість у ЦКУ норми, що регулюють притримання, тепер складають окремий правовий інститут і зведені у відповідний параграф. Крім цього, право притримання як спосіб забезпечення виконання включено до правового регулювання окремих видів договорів (підряд, комісія тощо).

Нові підходи цивільного законодавства до права притримання спричиняють значні труднощі у реалізації цього права. Актуальність дослідження вказаної теми випливає і з того, що на цей час в Україні судова практика застосування інституту притримання є суперечливою і поки що перебуває у стадії формування за відсутності єдиної позиції судів з цього питання. Наприклад, подекуди суди і досі не можуть визначитись з принципового питання — чи можливе застосування кредитором права на притримання речей боржника у випадку, коли ані чинне законодавство, ані спірний договір не вказують на можливість застосування такого притримання. Чи буде у такому разі достатнім посилання суду лише на загальні норми ЦКУ, що стосуються притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань (ст. 594—597)?

У касаційній постанові Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ) від 11 квітня 2006 р. у справі N 04/4580 зазначається «...притримання є одним з видів забезпечення виконання зобов'язань, і угода про це повинна вчинятися у письмовій формі». Попри наведене, у постанові від 15 грудня 2005 р. у справі N 37/302-05 ВГСУ дійшов висновку про можливість застосування кредитором притримання на підставі ст. 594 ЦКУ за відсутності посилань на це у договорі.

Виникають певні колізії між відповідними нормами ЦКУ і Господарського кодексу України (далі — ГКУ). Усе це ускладнює реалізацію зобов'язально-правових відносин у цивільному обігу. Доктринальне значення має дослідження співвідношення і можливої взаємодії на практиці притримання й іншого важливого інституту цивільного права — самозахисту цивільних прав (ст. 19 ЦКУ). Отже, слід погодитись із сучасними авторами, які зазначають, що «до останнього часу ще не поставлена крапка у питанні щодо природи права притримання».

Через наведені причини значна кількість судових рішень скасовується апеляційними господарськими судами та ВГСУ. Все це перешкоджає широкому застосуванню інституту притримання в Україні попри його доведену в інших країнах ефективність як своєрідної спрощеної альтернативи застави. Більше того, окремі сучасні дослідники інституту притримання в Україні вважають його одним з найефективніших серед способів забезпечення виконання зобов'язань. Так, Т. В. Боднар зазначає: «Характер притримання як способу забезпечення виконання основного зобов'язання свідчить, що воно (притримання) як ніякий інший спосіб впливає на динаміку основного договірного зобов'язання».

Аналіз останніх досліджень і публікацій за наведеною темою

Вищенаведена ситуація склалась значною мірою через брак спеціальних наукових досліджень, теоретичних розробок на рівні правової доктрини з питань притримання в Україні.

Вітчизняна цивілістична наука поки що не має достатньо і системно розроблених, з огляду на потреби теорії та практики, положень правової доктрини стосовно притримання як нового цивільно-правового інституту. З урахуванням того, що ЦКУ набрав чинності з 1 січня 2004 p., наявні наукові розробки поки що мають здебільшого фрагментарний характер і, як правило, є лише складовою частиною праць з іншої цивільно-правової тематики. Сучасна російська цивілістика має значні теоретичні напрацювання з цього питання з 1994 p., тобто з моменту початку поетапного набуття чинності Цивільним кодексом РФ. Однак у ЦКУ інститут притримання розроблений більш системно і детально. Достатньо простого порівняння наявності лише двох статей у Цивільному кодексі РФ (ст. 359—360) у параграфі «Притримання» і чотирьох статей в аналогічному параграфі ЦКУ (ст. 594—597). Мають місце певні відмінності й у змісті норм, що регулюють право притримання в обох кодексах. Тому правова доктрина України з цього питання не може сприйматись як аналог розробок цивілістів РФ. Тим більше, що і практика судів України йде власним шляхом.

Питання притримання детально розроблялись у цивілістиці Російської імперії, до складу якої на той час входила і Україна. У цей період інститут притримання досліджувався М.М. Катковим, Г.Ф. Шершеневичем, Д.І. Мейером та ін. Монографія М.М. Каткова «Понятие права удержання в римском праве» видана у 1910 р. в Києві. Зазначене свідчить, що з предмета досліджень цивілістики інститут притримання не виключався навіть за відсутності його прямого законодавчого зак