Інші джерела конституційного права

Особливості галузі конституційного права виявляються в його джерелах.

Важливим джерелом конституційного права, крім конституції, ви­ступають конституційні закони. Поняття конституційного закону має кілька значень.

По-перше, в юридичній теорії багатьох країн конституційними за­конами називають закони, які вносять поправки і доповнення до консти­туцій. Звичайно вони, будучи прийнятими, інтегруються з консти­туційним текстом, інколи існують формально поза рамками цього тексту, виступаючи у ролі доповнення (США). Однак завжди поправки до консти­туції і сама конституція розглядаються як змістовне ціле. За своєю юри­дичною силою поправки не відрізняються від основного закону.

По-друге, конституційними законами офіційно називають складові частини конституцій деяких країн, які не являють собою єдиний норматив­ний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів. Наприклад, Конституція Швеції включає три конституційні закони — Форму правління та Акт про свободу друку, прийняті у 1974 p., а також Акт про престолонаслідування 1810 p. Раніше до конституційних законів належав і Акт про рикстаг (парламент), але новий такий акт, прийнятий тому ж 1974 р., зайняв проміжне положення між конституційними і зви­чайними законами. Частина його положень може бути змінена у порядку, що застосовується до конституційних законів, частина — на основі звичай­ної законодавчої процедури.

Конституцію Фінляндії становлять чотири акти відповідного характе­ру, введені у різні роки: Форма правління 1919 p. (цим же роком звичайно позначається і сама конституція країни), Акт про парламент 1928 p. і два акти щодо організації виконавчої та судової влади, прийняті у 1922 році.

В Австрії поняття конституції звичайно ототожнюється з Консти­туційним законом 1920 p., який регламентує питання державного устрою. Однак він не вичерпує змісту конституційного регулювання в цій країні. Офіційно конституційними законами також визнані Конституційний за­кон про нейтралітет 1955 р. та деякі інші акти, прийняті у попередні ро­ки, зокрема ще за часів існування Австро-Угорської імперії. Серед них на­самперед слід назвати Основний закон держави про загальні права грома­дян і земель 1867 p., Закон про захист свободи особи 1862 p. і датований тим самим роком Закон про охорону недоторканності житла.

Особливістю законотворчості в Австрії є й те, що її результатом мо­же бути прийняття окремих положень звичайних законів, спеціально по­значених як конституційні положення. Конституційні закони і консти­туційні положення звичайних законів приймають за однаковою процеду­рою, яка мав відносно жорсткий характер. Прикладом звичайного закону, що містить конституційні положення, є Закон 1975 р. про політичні партії.

У Польщі назву конституційного офіційно має Закон про взаємовідносини законодавчої і виконавчої влад і про місцеве самовряду­вання, чинний з 1992 року. Він замінив конституцію, номінальне датова­ну 1952 p., водночас залишивши у силі її окремі розділи і статті.

У цілому подібна картина спостерігається і в деяких інших країнах. У Канаді поняття конституції асоціюється з сукупністю актів, частина з яких прямо названа конституційними законами, а решта є такими за своїм характером. Ці акти прийняті в 1867—1982 pp., причому більшість їх введена парламентом колишньої метрополії або октроїрувана британ­ським монархом.

Нарешті, по-третє, в юридичній теорії і практиці окремих країн, крім конституційних законів, що замінюють основний закон, виділяють і інші конституційні закони. Останні не є частиною основного закону і пов'язані з ним лише за змістом. Так, в Італії конституційними офіційно визнаються закони, що змінюють саму конституцію, закони, що ухвалю­ють статути областей спеціальної автономії, змінюють територію областей, закони, що регулюють діяльність конституційного суду. В конституції цієї країни також передбачено введення конституційних законів, які розши­рюватимуть коло суб'єктів законодавчої ініціативи.

Подібні конституційні закони звичайно приймаються в тому самому порядку, що й поправки до конституції, обов'язково кваліфікованою біль­шістю складу парламенту. В Угорщині основний закон припускає прийнят­тя, крім конституційних і звичайних законів, «проміжних» законодавчих актів. Останні приймаються за рішенням кваліфікованої більшості не скла­ду парламенту, а кворуму. До таких актів віднесені закони про надзвичай­ний стан, про статус депутата парламенту, про конституційний суд тощо.

Дещо по-іншому визначається поняття конституційних законів у де­яких країнах, основні закони в яких були прийняті на початку 90-х років. У Литві для прийняття конституційних законів потрібна абсолютна більшість голосів, а для їх зміни — кваліфікована більшість у 3/5 складу парламенту. Перелік конституційних законів встановлюється парламентом за рішенням, прийнятим відповідною кваліфікованою більшістю. Така ха­рактеристика конституційних законів е близькою до поняття органічних за­конів, відомого державно-правовій теорії і практиці ряду країн.

Свої особливості має поняття конституційних законів, визначене за Конституцією Росії. Так, у ст. 76 встановлено, що «федеральні закони не мо­жуть суперечити федеральним конституційним законам». Конституційні за­кони приймаються в тому самому порядку, в якому змінюється більшість по­ложень конституції. Однак цей порядок, на відміну від процедури прийнят­тя конституційних поправок, не передбачає необхідност