Судова промова

Зміст

Вступ

1. Мистецтво пафосу

2. Етика судової промови

3. Вплив пафосу на етичний зміст судової справи

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Сьогодні хорошого юриста неможливо уявити без знання і розуміння особливостей спілкування та ефективних механізмів впливу на інших людей.

Кожному юристу доводиться постійно спілкуватися з десятками осіб, різними як за соціальним статусом, інтересами і потребами, так і за рівнем особистої та правової культури. Ораторське мистецтво має глибокі істотні корені у світовій культурі[1] .

Навіть у міфології різних країн можна простежити художньо-образне уявлення людей того часу про величезну роль живого слова, риторично-публістичноного мовлення.

Сучасні дослідники у галузі теорії та практики ораторського мистецтва визнають, що для стародавнього світу однією із найважливіших і вирішальних була сила слова. «Цар Траян звернувся одного разу до діона Хризостама з такими красномовними словами: Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого» Справді, егоїстична царська натура була розчуленою лише видатним ораторським даром Хризостама, вустами якого, як говорили давні, віщували боги».

Так, Платон у своїх творах зазначав: «Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор і лікар, і якби у Народному збирані чи у будь-якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох обрали лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом – варто було б йому лише забажати…».

Аристотель, учень Платона, вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Необхідно навчатися складати переконливі висновки – ентимеми, або риторичні силогізми. Вирішальним у цьому ланцюжку пошуку є діалектика і категорія істинності. Аристотель звертав увагу риторів на предмет риторики, позу оратора, очікування, емоції, стиль промови. Він орієнтував ораторів на те, що слухач має отримати інтелектуальну насолоду. Важливий у судових промовах прийом переконань (показання свідків), Аристотель поділяє на нові і давні свідчення. До нових належать показання свідків, а під давніми розуміються вислови, які давно існують у мовленні та використовуються й сьогодні.

Завдяки Аристотелю риторика збагатилась: ампліфікація як накопичення розширення сказаного, синонімічних повторів; доповнення означень антитезами; перебільшення як особливість епідиктичних промов, щоб надати діянням величі і краси; причини, доказу, наведення; топоси як особливі посилання до кожного питання.

Майстерність ритора залежить від вміння ним застосовувати логічні докази; моральні докази; емоційні впливи.

1. Мистецтво пафосу

Хвилювання оратора і суддів у відомих випадках є природне віддзеркалення фактів в душі людини. Коли факти обурливі або зворушливі, і, що говорить і слухає властиво обурюватися або розчулюватися. Це безперечно, дія оратора на ці природні і справедливі відчуття є законний прийом у судовому змаганні. Він має етичне право не тільки підтримувати ці відчуття у суддях і присяжних, але і створювати їх[2] .

Перша умова дійсного пафосу є щирість. Те, що повинне обурювати або зворушити слухачів, повинне бути оратором. Щоб відчути, треба передумати. Роздум над фактом викличе те відчуття, яке природно повинне викликати; роздум з'ясує і те, що саме, які обставини особливо діють на вашу душу; чим довше оратор зупинятиметься в думках над цими обставинами, тим глибше до нових думок буде відчуття. Треба знати і розуміти, що ми набагато чутливіші до того, що оточує, до нещастю ближнього, чим думаємо. Уетлі говорить: «Звичайно думають, що люди завжди або, принаймні, в більшості випадку помиляються під впливом надмірної напруги відчуття. Насправді так же часто зустрічається якраз зворотне явище. Не тільки піднесені відчуття: співчуття, подяка, відданість, але навіть розумний і вірно направлений егоїзм, надія, страх частіше бувають у нас дуже слабкими, чим дуже сильними, і люди твердих етичних правил, розсудливі, справедливі і щирі, самі усвідомлюють це. Їм часто доводиться дивуватися і навіть соромитися своїй холодності, своєї байдужості до події, значення якої вони усвідомлюють, і навіть робити відомі зусилля для того, щоб підсилити свою вразливість, збудити в собі відчуття, які у відомому випадку відповідають вимогам їх розуму. Правда, багато хто помилково приймає в цих випадках за відчуття подяки, співчуття і тому подібне свої навмисні роздуми про предмет і своє переконання в тому, що даний випадок вимагає подяки або співчуття.»

З цієї душевної інерції витікає практичне правило: обдумуючи патетичні місця своєї мови, оратор повинен штучно підсилювати в собі свої природні відчуття. Якщо він зуміє розвинути їх належним чином, якщо проникає ними, вони самі собою прокинуться у ньому в ту хвилину, коли він говоритиме перед судом. Він буде щиро схвильований. Подумавши, можна сказати, що це хвилювання неминуче буде сильніше, чимось, яке він випробовував наодинці з самим собою. Воно буде сильніше, по-перше, тому що оратор вже розпалений судовим слідством, і нерви його підведені, по-друге, тому що, він говорить вголос. Вразливі люди про себе читають зворушливі місця в книгах без особливого хвилювання, але при спробі прочитати те ж місце в слух у них течуть сльози, тремтить голос, і вони не можуть дійти до кінця тексту[3] .

Можна обійтися і без цієї підготовчої роботи. Для цього треба бути дуже