Делікти в римському праві

План

Вступ. 2

1. Поняття деліктних зобов’язань та їх відмінність від договірних. 4

2. Іnjuria – особиста образа. 6

3. Furtum – крадіжка. 7

4. Damnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна. 9

5. Угоди in fraudem creditorum.. 11

6. Зобов’язання нібито із деліктів (квазіделікти) 13

Список використаної літератури. 17

Вступ

Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Саме римське право проймається началом універсальності. Воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, воно надає їм юридичну ясність та міцність. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд за своєю стрункістю єдине ціле.

Слід, однак, зазначити, що римляни ще в стародавні часи поділили сферу правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право публічне і право приватне. Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський юрист Ульпіан (кінець II - поч. III ст. н. е), яке перейшло у наступні століття. Він зазначає: "Публічне право є те, яке торкається положень держави; приватне - стосується користі окремих осіб".

Оскільки кількість галузей за даним поділом скорочується лише до двох, кожна з них тим самим стає дуже широкою і об'єднує в собі по декілька галузей та інститутів права.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільного права). У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захищати свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в Законах XII таблиць зазначалося: "Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпорядження нехай будуть правом". Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському громадянину уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин таким правом не скористався, диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.

Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, є публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.

Треба зазначити, що, по-перше, критерій цього розподілу досить умовний, чітко невизначений; по-друге, лінія поділу на приватне і публічне право, не є постійною на різних етапах розвитку суспільно-державної організації. На ранніх етапах державної організації сфера приватноправових відносин була ширшою і охоплювала більшу частину тих відносин, які з часом незаперечно стали частиною публічноправових.

Незважаючи на всі складнощі, поділ римського права на публічне і приватне виявився настільки вдалим, що навіть тепер він зберігся в багатьох країнах світу.

У подальшому доля цих двох галузей римського права склалася неоднаково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. І, - навпаки, римське приватне право пережило епоху свого створення і вийшло далеко за межі Риму. Воно відіграло значну роль у розвитку цивільного права в середні віки та в Новий час і лягло в основу законодавства багатьох західноєвропейських країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів

1. Поняття деліктних зобов’язань та їх відмінність від договірних

Група деліктних зобов’язань відноситься до позадоговірних зобов’язань, тобто зобов’язань, що виникли з цивільних правопорушень. Основу деліктних зобов’язань складали лише неправомірні дії.

Цей вид зобов’язань почав свій розвиток ще із Законів ХІІ таблиць та зазнав складної трансформації. Уже в той час було визнано, що приватне правопорушення породжує обов’язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням (delictum privatum) на відміну від кримінального злочину вважалася неправомірна дія, що порушує інтереси окремих приватних осіб. Воно включало також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі як каліцтво, крадіжка).

Деліктні обов’язки у найдавніші часи тягли відповідальність у вигляді кровної помсти “зуб за зуб”, “око за око”. Згодом ця санкція трансформувалася в систему штрафів.

Пізніше застосування помсти взагалі було заборонено, а штрафи все більше замінювались майновим відшкодуванням нанесених збитків. Тим не менше, певні особливості деліктних зобов’язань пояснюються їх давнім походженням. Так, на відміну від договірних зобов’язань, деліктні не завжди переходили у спадок. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за деліктним зобов’язанням. До нього можна було звернутися із позовом лише в том