Форма державного устрою 2

Форма державного устрою

Форма державного устрою — це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її скла­дових частин. Свій вияв форма державного устрою знаходить в особливостях політико-територіальної організації (устрою) держави та її адміністративно-територіального устрою. В теорії і практиці сучасного конституціоналізму відомо дві форми державного устрою — федеративна та унітарна.

Федерація — це держава, територія якої складається з територій її членів — суб'єктів (державних утворень). Федеративні держави звичайно кваліфікують як складні. Нині їх налічується близько 20. Протягом ос­танніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В Європі на початку 90-х років XX ст. самоліквідувалася така федерація, як Чехо-Словаччина. Водночас на засадах федералізму відбувалося рефор­мування державного устрою такої країни, як Бельгія.

Існуючі федерації різняться за багатьма характеристиками, що не заважає виявленню загальних ознак цієї форми державного устрою. Як зазначалося, територія федеративної держави розглядається як су­купність територій суб'єктів федерації — штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Арген­тина, Канада, Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Юго­славія), кантонів (Швейцарія) тощо.

Серед зазначених держав слід виділити так звані асиметричні фе­дерації. Прикладом такої федерації може бути Росія, в якій, крім рес­публік, до суб'єктів федерації віднесені за Конституцією 1993 p. краї, об­ласті, міста федерального значення (Москва і Санкт-Петербург), а також автономна область і автономні округи. І хоч усі названі суб'єкти визна­ються рівноправними, статус республік визначається федеральною кон­ституцією і конституціями самих республік, а статус інших суб'єктів — федеральною конституцією і статутами цих суб'єктів, прийнятими відповідними законодавчими (представницькими) органами. До цього слід додати, що деякі суб'єкти російської федерації входять до складу інших, наприклад, автономні округи у складі країв і областей.

Проте всі суб'єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх політико-правового статусу вони є державними утво­реннями. Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багать­ма відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з бага­тьох питань) і зовнішню політику. З цим пов'язане і те, що за суб'єктами федерацій не визнається право виходу — так зване право сецесії.

Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацій наділені установчою вла­дою, тобто можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявність у кожного суб'єкта власної системи органів влади, зокрема законодавчих, виконавчих і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі органи суб'єктів федерації.

Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чо­тири основних принципи розмежування відповідної компетенції.

1. В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швей­царії і Югославії визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями до виключно федеральних.

Так, ст. 1 (розділ восьмий) Конституції США містить перелік зако­нодавчих повноважень федерального конгресу, до яких віднесені встанов­лення і стягнення податків, мита та інших федеральних зборів; регулюван­ня торгівлі із зарубіжними країнами і між штатами; карбування грошей, регулювання грошового обігу і визначення одиниць мір та ваги; поштова служба; розвиток науки і ремесел та захист авторських і винахідницьких прав; федеральна судова система; оголошення війни; повноваження у сфері оборони тощо (усього 18 пунктів). Розв'язання решти питань, згідно з десятою поправкою до Конституції США, віднесено до компетенції окре­мих штатів.

Проте на практиці баланс повноважень між штатами і федерацією ще більше зміщений на користь останньої. Значну роль у розширенні компетенції федеральних органів відіграє теорія про домислювані повно­важення. Ця теорія грунтується на досить абстрактному тлумаченні поло­ження тієї ж ст. 1, яке встановлює право федерального конгресу «видава­ти закони, необхідні для здійснення як вищеназваних, так і всіх інших прав» уряду США. З цього робиться висновок, що всі нові об'єкти зако­нодавчого регулювання мають бути віднесені до компетенції федерації.

Широко тлумачиться і положення ст. 1 Конституції США про ре­гулювання торгівлі між штатами. Верховний суд визначив, що це поло­ження охоплює всі питання, що потребують «єдиного правового регулю­вання». Як результат, федеральний конгрес привласнив собі право вида­вати законодавство у сфері торговельних і трудових відносин, а також охорони природи.

Однак було б спрощенням стверджувати, що США розвивались і розвиваються тільки в напрямі надання федеральним органам все більших повноважень за рахунок штатів. Діалектика процесів, що відбу­ваються у взаємовідносинах федерації та її суб'єкт