Імплементація міжнародних стандартів у сфері трудової міграції в правову систему України

Реферат

Імплементація міжнародних стандартів у сфері трудової міграції в правову систему України

Міжнародна трудова міграція є невід’ємним атрибутом суспільства, а отже, зазнає якісних змін на кожному етапі його розвитку [17, с. 87–91]. Із появою нових можливостей та засобів виробництва, комунікацій, зі змінами соціально-геополітичного характеру у світі з’являються й нові тенденції розвитку трудової міграції. Вони виникають у практичній площині пересування, в геоперерозподілі населення, а також спаді чи активізації міграційних та інших процесів [7, с. 9–13].

На сучасному етапі міжнародно-правове регулювання трудової міграції населення здійснюється низкою організацій, які впливають на ці процеси за допомогою створення певних правових засобів. Як наслідок соціально-економічних, політичних та інших чинників міжнародна трудова міграція активно впливає на економічний, політичний, демографічний стан у тій чи іншій країні [3, с. 241–301]. Міжнародною спільнотою зроблено помітні кроки з урегулювання будь-яких за характером міграційних процесів: значно розширено правову базу, сформульовано цілі, принципи та методи міграційної політики. Передбачається, що подальші заходи повинні стати основою вдосконалення міграційної політики держав, адже від ефективного регулювання міграційних процесів залежить створення умов для вирішення завдань із забезпечення міжнародної безпеки, що сприятиме стабільному розвитку економіки країн, дотриманню прав і свобод людини, а також підвищенню якості життя населення. Докорінні зміни, що відбуваються в організації праці в різних країнах світу, супроводжуються розширенням міжнародного правового регулювання праці, що грунтується на визнанні права на працю та закріплення нових стандартів, які стосуються основних прав у цій сфері [23].

Україна активно присутня на міжнародній арені в сфері міжнародної трудової міграції, що зумовлено її географічним положенням, яке робить її одночасно державою походження, транзиту та призначення трудових мігрантів [12, с. 3–12]. Можливість поєднання державою в собі цих трьох „ролей“ підтверджується і ООН, зокрема, в Резолюції ГА ООН 59/485 [16] зазначено, що держави можуть одночасно бути державами походження, транзиту або призначення [7, с. 9–13].

Участь України в трудових міграційних процесах вимагає вирішення проблем міжнародно-правового регулювання трудової міграції, що спричиняє необхідність її взаємодії з іншими суб’єктами міжнародного права – державами та міжнародними організаціями [24, с. 191; 230]. Україна активно укладає міжнародні договори, враховуючи політичну і соціально-економічну необхідність, міжнародно-правові реалії положення національного законодавства[1] . Адже тільки при їх взаємодії можливе ефективне регулювання досліджуваної сфери [12, с. 103–105]. Для цього необхідно перш за все погодити між собою норми цих двох систем (міжнародного і національного рівня) [13] шляхом забезпечення виконання міжнародного договору державою через інституційну та нормативну систему, що дозволить забезпечити стабільність та правопорядок у цій сфері, а також визначить належне Україні місце [17, с. 87-91]. Таке забезпечення може здійснюватися шляхом поєднання двох механізмів: нормативного та інституційного. Нормативний механізм погодження норм міжнародного права зводиться до таких форм: трансформація [18, с. 72–80] (пряма та опосередкована), інкорпорація, рецепція та відсилки[2] . Сукупність усіх цих явищ має забезпечувати виконання державою міжнародних зобов’язань через свої владні повноваження.

Уперше з необхідністю співпрацювати з державами в сфері міжнародної трудової міграції і відповідно реалізації взятих на себе зобов’язань Україна зіткнулася в 1991 р., коли проголосила свою незалежність і стала однією з нових і найбільших держав нової Європи. Перед новоствореною державою постало багато проблем, у тому числі переходу від командної економіки до ринкової і демократизації суспільства. Також у результаті розпаду СРСР багато українців опинилося за межами України, вони поверталися назад, етнічні групи поверталися на свої історичні землі (кримські татари). Конфлікти, які виникли на Кавказі, призвели до виникнення масових потоків біженців [1, с. 86–90]. Це спричинило зовнішню міграцію. Необхідно зазначити, що під час існування СРСР трудова міграція здійснювалась в інші радянські республіки, то після 1991 р. основним напрямком міграції стає Чехія та Португалія.

У 90-х роках минулого століття Україна підписала низку угод щодо зайнятості з колишніми радянськими республіками та іншими державами [12, с. 103]. Зокрема, 1992 р. уряд Аргентини заявив про готовність прийняти певну кількість мігрантів з Східної Європи, в тому числі й з України [3]. Протягом десяти років в Аргентину прибуло 10000 мігрантів [14]. 29 квітня 1999 р. Аргентина й Україна підписали двосторонню угоду з питань міграції [3], згідно з якою українські мігранти отримали однакові права з громадянами Аргентини щодо освіти, праці, соціального забезпечення та звернення до судів. У ст. 15 Угоди було прописано положення про визнання дипломів про вищу освіту. Обидві сторони домовилися також про взаємне визнання знань.

Україна має низку двосторонніх договорів у сфері трудової міграції, зокрема з такими країнами [2, с. 6–7]:

· Азербайджанською Республікою „Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України, які тимчасово працюють на території АР, та громадян АР, які тимчасово працюють на території Укра