Реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції в заснуванні та діяльності Нюрнберзького і Токійського воєнних трибуналів

Реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції в заснуванні та діяльності Нюрнберзького і Токійського воєнних трибуналів

Під час Другої світової війни, що принесла народам Європи численні жертви і найтяжчі страждання, почалася практична реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції. Злочини нацистів, навіть у перший період війни, коли відомості про них були ще порівняно убогими, вразили світ. Вони були нечуваними, вимагали вживання екстраординарних заходів для покарання винних. Заяви про невідворотність індивідуальної відповідальності за чинені під час війни злодіяння були зроблені в перших же прийнятих державами антигітлерівської коаліції документах. 13 січня 1942 року представники дев'яти окупованих європейських країн, ті, що зібралися на конференцію в Сент-Джеймському палаці, у Лондоні, прийняли декларацію, яку уряди у вигнанні підтвердили, що вони «вважають серед основних цілей війни, яку вони ведуть, покарання за допомогою організованого правосуддя тих, хто винний у цих злочинах або несе за них відповідальність, незалежно від того, видавали вони накази про їх вчинення, чинили їх чи будь-яким чином брали участь у них» .

У Сент-Джеймській декларації, пізніше схваленої Об'єднаним Королівством, Сполученими Штатами і СРСР, відзначалося, що Германія та її союзники встановили в окупованих країнах режим терору, який відбивається в масових депортаціях і убивствах мирного населення, стратах заручників, жорстоких переслідуваннях. Підкреслювалося, що насильства, які чинять окупанти, суперечать загальноприйнятим поглядам і законам цивілізованих народів щодо ведення війни. Нагадавши про існуючі норми міжнародного права і заяви глав урядів великих держав про відповідальність гітлерівців, декларація проголосила однією з основних цілей війни покарання винних. Уряди дев'яти країн заявили, що вони «повні рішучості в дусі міжнародної солідарності простежити за тим, щоб винні й відповідальні, яка б ні була їхня національність, були розшукані, передані в руки правосуддя і засуджені та щоб винесені вироки були виконані» .

Особливе місце серед документів, що вплили на формування концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, займає Московська декларація урядів СРСР, США і Великої Британії «Про відповідальність гітлерівців за чинені звірства» від 30 жовтня 1943 року, прийнята «в інтересах тридцяти двох Об'єднаних Націй».

У Московській декларації містився виклад принципової позиції держав-союзників з питання про кримінальну юрисдикцію щодо воєнних злочинців. Ця позиція базувалася на двох положеннях: по-перше, у Декларації говорилося про те, що «німці, котрі брали участь у масових розстрілах італійських офіцерів, або у стратах французьких, нідерландських, бельгійських і норвезьких заручників, або критських селян, чи ж ті, котрі брали участь у винищуванні, якому був підданий народ Польщі, чи у винищуванні населення на територіях Радянського Союзу… мають знати, що вони будуть відправлені назад у місця їхніх злочинів і будуть засуджені на місці народами, над якими вони чинили насильства… три союзних держави напевно знайдуть їх навіть на краю світа і передадуть у руки їхніх обвинувачів, для того щоб змогло здійснитися правосуддя». По-друге, було заявлено, що головні злочинці, злочини яких не зв'язані з певним географічним місцем, будуть покарані спільним рішенням урядів союзників .

Як бачимо, у Декларації підтверджувався територіальний принцип кримінальної юрисдикції, відповідно до якого нацистські злочинці підлягали юрисдикції національних судів держав, на території яких були вчинені інкриміновані злочини. Поряд з цим у ній проголошувалася рішучість союзників покарати «головних злочинців» «спільним рішенням».

Питання про те, яким чином має бути прийняте таке «спільне рішення», викликало гострі дискусії. І.І. Лукашук пише: «Ідею утворення спеціального міжнародного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями висунув Радянський уряд у його заяві від 14 грудня 1942 р. Вона знайшла широку підтримку. Але були в неї також супротивники. Британські юристи-експерти не хотіли розглядати агресивну війну як злочин. Вони використовували ті самі аргументи і навіть ту саму мову, що і чверть століття тому, 1919 року, у зв'язку зі спробами притягнути до суду германського кайзера. Вони визнавали, що агресія є «найтяжчим попранням елементарних принципів міжнародного права», однак затверджували, що кримінальне покарання за агресію може статися лише в майбутньому» . Багато які юристи і політики затверджували, що не існує юридичної підстави для суду над німецькими воєнними злочинцями. Так, лорд Ф. Моем виступив у жовтні 1942 року із захистом ідеї територіальної юрисдикції, відповідно до якої громадян країн осі можуть судити лише їхні власні суди .

Чимало прихильників мала ідея «політичного» чи «адміністративного» вирішення питання спільного покарання головних воєнних злочинців. Так, прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль і лорд-канцлер Д. Саймон, державний секретар США К. Хэлл, міністр фінансів США Г. Моргентау вважали, що керівники союзних держав мають скласти список з п'ятдесятьох – ста чи більш осіб, яких у разі захоплення в полон варто піддати страті без суду і слідства. Радянські керівники вважали найбільше придатним засобом для досягнення даної мети гласний суд. У США цей погляд з осені 1944 року рішуче підтримували воєнний міністр Г. Стимсон, генеральний атторней Бидл, державний секретар Е. Стеттиніус, котрий прийшов на заміну К. Хеллу,