Оскарження постанови про порушення кримінальної справи

Оскарження постанов про порушення кримінальної справи

Приводи і підстави до порушення кримінальної справи

Приводами до порушення кримінальної справи є:

1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним;

3) явка з повинною;

4) повідомлення, опубліковані в пресі;

5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину

Оскарження постанов про порушення кримінальної справи

Відомо, що дієвим механізмом вирішення проблем удосконалення кримінально-процесуальних процедур з метою підвищення ефективності захисту прав і основоположних свобод людини є прийняття відповідного закону, який би, в свою чергу, втілював у собі авангард наукової думки у галузі кримінально-процесуального права. Значним позитивним кроком у даному напрямі є Закон «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи» від 14.122006 р. № 462-V (далі — Закон № 462-V). До цього часу фактично підвалини порядку оскарження постанови про порушення кримінальної справи складали положення постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи» від 11.02.2005 р. № 1 (далі – Постанова № 1). Ураховуючи обсяг статті, не буду зупинятись на детальному аналізі співвідношення положень Постанови №1 та Закону № 462-V, лише ще раз підкреслю на прикладі процедури оскарження постанови про порушення кримінальної справи те, що норми кримінально-процесуального права, як правило, перед тим, як зайняти своє місце в КПК, формуються в результаті правозастосовної практики, перш за все судової та отримують певну апробацію в окремих джерелах кримінально-процесуального права підзаконного характеру, наприклад, у постановах Пленуму Верховного Суду України. Нагадаю, що Закон № 462-V доповнив Кримінально-процесуальний кодекс України (далі — КПК) рядом статей, якими встановлено порядок оскарження порушення кримінальної справи відповідним учасникам процесу та визначено відповідні юридичні наслідки вчинення даних дій. Надалі зосереджу свою увагу не тільки на окремих положеннях Закону № 462-V, які, на мою думку, є дещо спірними, а й зроблю спробу прокоментувати їх та внести певні пропозиції щодо подальшого розвитку наведених кримінально-процесуальних процедур. Подання скарги до суду Доповнивши КПК ст. 236-7, законодавець визначив, що можуть бути оскаржені до суду як постанова про порушення кримінальної справи щодо особи, так і постанова про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину. Одразу викликає певні зауваження положення ч. 1 ст. 236-7 КПК щодо суду, до якого подається скарга на постанову про порушення кримінальної справи. Постанова про порушення кримінальної справи може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності. Відомо, що не завжди підсудність визначається за місцем розташування органу або роботи посадової особи. На нашу думку, у даному випадку постанову про порушення кримінальної справи слід оскаржувати до місцевого суду за місцем розташування або роботи посадової особи. До суб’єктів, які можуть подати скаргу до суду на постанову про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, законодавець відніс особу, щодо якої таку справу порушено, її захисника та її законного представника. Разом з тим, КПК надає вичерпний перелік осіб, щодо яких ведеться кримінальне переслідування на досудових стадіях: підозрюваний та обвинувачений. Очевидним є той факт, що прокурор, слідчий, орган дізнання, порушуючи кримінальну справу щодо конкретної особи, розпочинає здійснювати щодо неї кримінальне переслідування. На відміну від підозрюваного та обвинуваченого особа, щодо якої порушена кримінальна справа, не може мати захисника. Надання особі права оскаржувати винесене проти неї кримінально-процесуальне рішення теоретично з моменту його прийняття підкреслює значущість прав і свобод особи, що підлягають захисту. Водночас, якщо констатується потреба в юридичній допомозі захисника підозрюваному та обвинуваченому, то невірним є відмова в такій допомозі особі, щодо якої порушено кримінальну справу. Гадаю, що на кшталт КПК Російської Федерації доцільно визнавати особу, щодо якої порушено кримінальну справу, підозрюваним та наділяти її правом на захист. Дещо інакше визначено коло суб’єктів, наділених правом оскарження постанови про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину. Такими суб’єктами є особа, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа, її захисник та законний представник. Далі законодавець, встановлюючи вимоги до змісту скарги на постанову про порушення кримінальної справи, а саме, що в ній повинно міститись достатнє обґрунтування порушення прав та законних інтересів відповідної особи, робить спробу визначити критерії, за якими суд повинен встановлювати чи є скаржник саме тією особою, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа. Отже, не встановлюючи