Політично-правові вчення в Німеччині в кінці XVIII – поч. XIX ст.

Реферат

Політично-правові вчення в Німеччині в кінці XVIII– поч. XIX ст.

План

1. Вчення І. Канта про державу і право

2. Політико-правова теорія І.Г. Фіхте

3. Вчення Гегеля про державу і право

Список використаної літератури

1. Вчення І. Канта про державу і право

Професор філософії Кенігсбергського університету Іммануїл Кант (1724–1804) був в Германії першим, хто приступив до систематичного обґрунтування лібералізму – ідейної платформи класу буржуа, що виділилися з конгломерату третього стану, усвідомили своє місце в суспільстві і прагнули утвердить в країні економічну і політичну свободу. І. Кант задався метою тлумачити цю платформу як єдиної розумної, спробував підвести під неї спеціальний філософсько-етичний фундамент і таким чином виправдати її. Кантівське вчення про державу і право – підсумок вирішення мислителем вказаного завдання. Політико-юридичні погляди Канта містяться переважно в праці: «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного світу», «Метафізичні початки вчення про право».

Навіяний духом Освіти і перекликається з індивідуалізмом школи природного права наріжний принцип соціальних переконань І. Канта: кожна особа володіє досконалою гідністю, абсолютною цінністю; особа немає знаряддя здійснення яких би то не було планів, навіть благородних планів спільного блага. Людина – суб'єкт етичної свідомості, в корені відмінний від навколишньої природи, - в своїй поведінці повинен керуватися веліннями етичного закону. Закон цей апріорний, не схильний до впливу ніяких зовнішніх обставин і тому безумовний. Кант називає його «категоричним імперативом», прагнучи тим самим сильніше підкреслити абстрактно-обов'язковий і формалістичний характер даного розпорядження.

Розум спонтанно творить для себе власний мислимий порядок– світ певних ідей; до нього він прагне наблизити реальні умови і, погодившись з його параметрами, оголошує необхідними відповідні дії. Останні суть прояву тієї здатності (тієї волі), яка закон свого морального буття містить в собі самій. У такому автономно, зсередини самообмеженні, що народжується, вважає вона і свою вищу свободу, і своє незаперечне значення.

Атрибут свободи іманентний людській особі: дар визначати самим собі мета і варіанти згідної з наміченою метою поведінки є природженою. Індивід, по Канту, є істота, в принципі, здатна стати «паном самому собі» і тому що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні того або іншого ціннісного і нормативного вибору.

Дійсне покликання має рацію – надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свободу індивіда. У цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обгрунтованості .

Виводити ж юридичні норми з етичних у філософа намірів не було. Він уникав вказаної дедукції. Йому вона представлялася свого роду санкціонуванням перетворення справи моральної саморегуляції поведінки особи в об'єкт прямої державної дії. Трапся таке, державою, що робиться, відносно поданих заходам ні за що вже неможна буде додати різкого правового характеру. Його вони здатні придбати і утримати, якщо тільки видавані органами держави юридичні правила залишаться виключно зовнішніми, «легальними» нормативами поведінки, не руйнівними моральну автономію особи.

Здійснення права вимагає того, щоб воно було загальнообов'язковим. Але яким чином досягається ця загальна обов'язковість? Через наділ його примусовою силою. Інакше не можна змусити людей дотримувати правові норми, не можна перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Якщо право не забезпечити примусовою силою, воно стає не в змозі виконати уготовану йому в суспільстві роль. Але це означає також, що і категоричний імператив як загальний закон права втратить своєї безумовності. Ось чому всяке право повинне виступати як право примусове. Повідомити праву настільки потрібну йому властивість здатна лише держава – відвічний і первинний носій примусу. По Канту, виявляється, що державність викликають до життя і її буття виправдовують врешті-решт вимоги категоричного імперативу. Так в кантівському ученні перекидається один з головних мостів від етики і права до держави.

Кант багато разів підкреслював насущну необхідність для держави спиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, погоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі надзвичайно дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання має рацію і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру і пошану своїх громадян. Його заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відгук і підтримку. Люди свідомо займатимуть позицію відчуженості від такої держави.

Кантівське тлумачення природи цього договору тісно зв'язане з ідеями про автономію волі, про індивідів як моральних суб'єктів і тому подібне Перша ж головна умова щодо укладання договору – зобов'язання будь-якої створюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи народу, що політично об'єднався) визнавати в кожному індивідові особу, яка без жодного примусу усвідомлює борг «не робити іншого засобом для досягнення своїх цілей» і здатне даний борг виконати.

«Суспільний договір», по Канту, укладають між собою морально розвинені люди. Тому державній в