Передумови розвитку лобізму в Україні та його місце в законодавчому процесі

Передумови розвитку лобізму в Україні та його місце в законодавчому процесі

Для того, щоб оцінити сучасний стан і перспективи вітчизняного лобізму, доцільно дати ретроспективу взаємин зацікавлених груп і державних структур, бізнесу і політики в українських, у тому числі радянських, умовах, визначити, чи є цей феномен абсолютно новим для України, чи у цього явища все ж таки є якісь вітчизняні корені й особливості.

Іноді в літературі зустрічається точка зору, що лобізм в Україні ще тільки формується. Таке уявлення є досить суперечливим. Воно викликано тим, що лобізм трактується лише як офіційна професійна діяльність. Це, безумовно, важлива, але не вирішальна ознака. Головне в лобізмі – представництво по відстоюванню окремих інтересів в органах державної влади. Відповідно, такий вид лобізму існував і в СРСР, коли інтереси регіону, колгоспу, заводу тощо відстоювали в Держпланах депутати Верховних Рад СРСР і республік. Існував і особливий феномен лобізму – "зірковий", коли як лобісти виступали Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці, орденоносці [1, с. 164].

У цілому, можна вважати, що вітчизняний лобізм веде свій початок від постсталінського СРСР, коли в результаті відомого режиму "розслаблення" групи інтересів, що знаходяться в зародковому стані, стали досить швидко набирати вагу і значною мірою впливати на розвиток економіки і суспільства в цілому. При цьому специфіка лобізму визначалася двома головними факторами, а саме: характером самих зацікавлених груп та особливостями політичної системи, в якій їм приходилося діяти.

При Брежнєві склалася досить складна і збалансована система керування, що містила в собі галузеві вертикалі й регіональну систему. Так, основну роль в координації промислових підприємств відігравали галузеві міністерства. Зокрема, Мінавтопром керував підприємствами автомобільної промисловості, Мінсредмаш курирував атомну галузь, Мінобщемаш – ракетно-космічну, Міннефтепром – нафтову тощо. Керівництва міністерств відстоювали інтереси своїх галузей у ЦК КПРС, Раді Міністрів, а також у Держплані та Госснабі [2, с. 27].

Істотну роль у питаннях лобіювання інтересів окремих галузей відігравали також регіональні керівники – секретарі обкомів КПРС. Наприклад, Свердловський, Челябінський обкоми традиційно захищали інтереси металургії, а Краснодарський і Ставропольський обкоми займалися проблемами сільського господарства. Політичні пріоритети (розвиток авіації, космічної, атомної, автомобільної промисловості тощо) у розвитку галузей установлював ЦК КПРС, але вплив галузевих лобістів був дуже великим [5, с. 47].

При цьому потреби визначення загальнодержавних цілей і розподілу пріоритетів мимоволі підштовхнули систему до створення досить могутніх лобістських структур як в уряді, так і в самому ЦК Політбюро. Ранг і вага різних посад утворювали власну ієрархію, сховану від непосвячених завісою таємності, часто просто надуманою.

В умовах планового розподілу всього лобізм міністерств і відомств полягав у постійній боротьбі за ресурси і засоби, а також за першочерговість насичення – ресурсами і засобами прийнятих рішень, виконання встановлених іншим міністерствам і відомствам планових завдань, пов'язаних з їхніми інтересами. Усе це прекрасно видно на прикладі капітального будівництва. Саме в ньому, як у дзеркалі, відбивався весь механізм лобіювання. Якщо говорити коротко, механізм функціонував так.

У зв'язку з обмеженістю ресурсів під плани будівництва (усі питання нарощування потужностей зважувалися тільки новим будівництвом) необхідно було пробити початок будівництва об'єкта. Міністерства і відомства щорічно вирішували подібні завдання в непримиренній і досить потужній боротьбі, де застосовувалися будь-які методи: зменшення кошторисної вартості об'єкта, виділення пускових ліній і комплексів, завищення проектних потужностей, підміна проектної документації.

Важливе місце в СРСР приділялося регіональному (територіальному лобізму). І це невипадково, тому що в цілому політичне керування будувалося в СРСР по територіальній ознаці (республіканські, обласні, районні одиниці керування). Місця першості займали Москва, Ленінград, а їх значення визначалося наявністю тих чи інших виробничих підприємств і їхньої питомої ваги в економіці країни. Особливе місце займали Крим, Краснодарський і Ставропольський краї. Це було пов'язано з тим, що саме в цих місцях концентрувалися місця відпочинку партійної і радянської еліти, а керівники цих областей мали хоча б раз у рік прямий доступ до влади, що вирішує власні питання, обходячи сформовані правила. Досить сказати, що м. Сочі мало окремий рядок у Держплані СРСР.

На обласному рівні також складалася своя лобістська структура, виходячи з пріоритетності тих чи інших підприємств і організацій. На відміну від верхніх ешелонів, значне місце в ній займала система місцевих кланів і земляцтв, що просувала своїх людей на ключові посади, утворюючи місцеву "еліту". Місцева "еліта" виступала як лобістське утворення міста чи області.

Утворення регіональних (місцевих) угруповань у республіках сприяла посиленню диференціації КПРС і по національній ознаці. Регіоналізація й особливо націоналізація КПРС з'явилися в наслідок одного із факторів розвалу Союзу РСР і приходу до влади у більшості нових незалежних держав колишніх партійних лідерів, але вже не як партійних секретарів, а як лідерів національних рухів і кланів.

Регіональні лобі