Способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу

Способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу

Характерною ознакою доказування є те, що обов’язок чи право його здійснення належить тільки суб’єктам кримінального процесу. Безпосередньо, їх діяльність визначає зміст доказування, робить його живим і персоніфікованим. Доказування прийнято розуміти й у зобов’язуючому значенні – як обов’язок збирання, перевірки й оцінки доказів з метою встановлення істини та як обов’язок обґрунтувати свої висновки за допомогою доказів. Природно, що цей обов’язок лежить на державних органах, що здійснюють доказування, – слідчому, прокуророві, суду, хоча зміст його для кожного з цих органів – різний [2, с. 60]. Зазначена позиція знайшла своє відображення і у кримінально-процесуальному законі, де у ст. 22 зазначено, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого. В діяльності прокурора та суду переважними є такі елементи доказування як перевірка, дослідження та оцінка зібраних доказів у кримінальній справі. Специфічність діяльності слідчого як суб’єкта доказування полягає в тому, що йому, в першу чергу, потрібно зібрати (закріпити) докази, а вже потім, на підставі їх перевірки та оцінки – сформулювати висновки та прийняти рішення в справі. Крім того, результати його діяльності з доказування підлягають прокурорському нагляду, судовому та відомчому контролю, можуть бути оскаржені заінтересованими суб’єктами доказування.

Досудове провадження складається із двох стадій – порушення кримінальної справи і досудове розслідування.

Порушення кримінальної справи являє собою початкову стадію кримінального процесу, зміст якої становить діяльність з прийняття, реєстрації, розгляду, перевірки заяв та повідомлень про злочини, прийняття по них рішень, з’ясування наявності або відсутності підстав для порушення кримінальної справи.

Донедавна більшість процесуалістів і криміналістів не піддавали сумніву назву першої стадії кримінального процесу [4]. Однак з середини 80-х років різні автори звертали увагу на її недосконалість. Так, А. Я. Дубинський зазначав, що її доцільно іменувати стадією вирішення питання про порушення кримінальної справи [6, с. 5]. При цьому наголошується, що по матеріалах, які надійшли до органів внутрішніх справ, може бути прийняте рішення не лише про порушення кримінальної справи, але й про відмову в порушенні кримінальної справи відповідно до частини другої статті 97 КПК України за наявності обставин, передбачених у статті 6 КПК України.

Схожою є пропозиція П. П. Підюкова. Акцентуючи увагу на невдалій назві першої стадії кримінального судочинства, він вважає, що для точного виразу сутності і тих рішень, які при цьому приймаються, її доцільно іменувати стадією вирішення питання про необхідність розслідування. Підсумковим рішенням, на думку цього автора, можуть бути не лише рішення про початок розслідування кримінальної справи, але й про відмову в провадженні розслідування [15, с. 9].

В. М. Тертишник пропонує іменувати цю стадію стадією дізнання [2, с. 51].

Л. М. Лобойко та В. С. Зеленецький пропонують іменувати її дослідчим провадженням [9, с. 14].

Зокрема, В. С. Зеленецький вказує на те, що даний процес передує слідчому і тому його необхідно розглядати як самостійний процес і називати «дослідчим кримінальним процесом» [8, с. 77].

В. Т. Маляренко висловив точку зору про те, що стадію порушення кримінальної справи необхідно замінити стадією перевірки і вирішення заяв і повідомлень про злочини. Свою позицію вчений пояснює тим, що орган дізнання, дізнавач, слідчий, прокурор і суд повинні починати кримінально-процесуальну діяльність лише на основі достатніх даних про наявність у діянні особи ознак злочину, отриманих або безпосередньо виявлених ними, за відсутності обставин, які виключають провадження у кримінальній справі [1, с. 25].

Завданнями стадії порушення кримінальної справи є: прийняття; реєстрація, розгляд, перевірка заяв та повідомлень про злочини, прийняття по них рішень, виявлення та попередження злочинів. Засобами вирішення цих завдань є процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів і захист прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб [2, с. 390]. Особливості пізнавальної ситуації накладають відбиток на способи вирішення цієї задачі. Специфіка їх, як уявляється, полягає у наступному:

- основним способом отримання фактичних даних про вчинення злочину є прийняття уповноваженими органами держави повідомлень від громадян, підприємств, установ, організацій, та посадових осіб. З метою усунення перешкод для отримання цих даних законодавець обмежується мінімальними вимогами відносно форми повідомлень. Не можна повернути заяву або повідомлення про злочин з вказівкою на необхідність «дооформити» з мотиву недостатності відомостей, які в ньому містяться або документів, які додані.

- відзначена особливість закономірно породжує неповноту інформації, яку отримують, в зв’язку з чим виникає необхідність витребування додаткових фактичних даних. Процесуальні дії, які використовуються для цього повинні бути максимально вільні від примусу та, зокрема, від вторгнення у сферу особистісних інтересів громадян. Саме тому закон забороняє провадження слідчих дій у даній стадії (виключенням є огляд місця події, зняття інформації з каналів зв’язку та накладення арешту на кореспонденцію).

- оскільки діяльність органів, уповноважених на порушення кримінальної справи, н