Суб’єкти застосування адміністративних стягнень у вигляді конфіскації та оплатного вилучення

Суб’єкти застосування адміністративних стягнень у вигляді конфіскації та оплатного вилучення

Юридичний зміст правовідносин – це зафіксовані у нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Фактичний же зміст правовідносин – реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

В наукових дослідженнях адміністративно-правові відносини класифікують за декількома ознаками. Однією з них є класифікація за характером, породжуючи їх юридичних фактів. За цією ознакою виділяють два види відносин.

По-перше, це відносини, що виникають з правомірних юридичних фактів (як то звернення підприємства за отримання спеціальної ліцензії на зайняття певними видами діяльності чи подання заяви громадянином про зміну чи отримання паспорту України), тобто вчинення дій відповідно встановленим правовим нормам.

Другий вид відносин, породжують неправомірні юридичні факти, тобто відносини випливають з порушення чи недодержання встановлених правил поведінки.

В свою чергу, правові норми передбачають лише можливість застосування заходів держаного примусу. Безпосередніми ж виконавцями нормативних приписів є компетентні органи державної влади, які зобов’язані перевірити законність, обґрунтованість та доцільність застосування примусових заходів, в тому числі і адміністративних стягнень.

С.С. Алексєєв відмічає, що застосування права, причому переважно в формі правосуддя, є єдиним каналом через який фактично здійснюється державний примус в процесі правового регулювання. При цьому зазначаючи, що фактичними обставинами, які обумовлюють діяльність, що забезпечує правове регулювання і застосування державного примусу є [9, С.257]:

а) наявність перешкод щодо здійснення суб’єктивного права, невиконання юридичних обов’язків;

б) правопорушення, яке потребує накладення юридичної відповідальності.

Таким чином правовідносини, які виникають внаслідок неправомірної поведінки, порушення правової норми чи правил передбачають відповідну негативну реакцію (покарання) з боку уповноважених органів – органів правозастосування та правосуддя.

Правовідносини, що складаються в процесі накладення адміністративного стягнення характеризуються сукупністю певних характерних ознак:

По-перше, ці відносини ініціюються переважно державою (в особі її уповноважених органів) внаслідок вчинення адміністративного проступку та проведення відповідних процесуальних дій.

По-друге, учасники правовідносин, що виникають у зв’язку із застосування адміністративних стягнень є нерівноправними. Для адміністративно правових відносин, взагалі, характерна відсутність юридичної рівності сторін. Оскільки ці відносини неможливі без участі відповідного представника органу виконавчої влади, наділеного такими повноваженнями яких немає у іншої сторони. Фактично зміст цих відносин полягає в тому, що в них отримує вираження воля або інтереси держави. Суб’єкт наділений владними повноваженнями, позбавлений можливості діяти відповідно своєї власної волі, його воля та інтерес зв’язані нормами закону та публічним інтересом.

Ці відносини фактично складаються в адміністративно-юрисдикційному процесі між суб’єктами правозастосування та тими учасниками процесу, на яких спрямовується дія відповідних правових норм, як матеріальних, так і процесуальних.

На відміну від органів правозастосування, органи правосуддя завжди характеризуються незалежністю, фактично виступаючи арбітром між правопорушником та представником держави. Тобто суди хоча і є державними органами, мають право застосовувати державні примусові заходи, однак відносяться до самостійної гілки влади – судової, їх функцією є об’єктивне, всестороннє, повне та ґрунтовне вивчення матеріалів справи та прийняття неупередженого рішення. На відміну від органів виконавчої влади це їх єдина функція.

В літературі наголошується, що однією з важливих ланок в правоохоронній діяльності держави є розгляд справи про правопорушення, про правовий спір і прийняття рішення по ньому, що і складає сутність адміністративної юрисдикції. За часів колишнього СРСР адміністративна юрисдикція здійснювалася, в більшості своїй, органами державного управління. В наукових дослідженнях того часу, як правило, розмежовувалися поняття адміністративна юрисдикція і правосуддя.

А.П. Шергин, зазначав, що множинність та різноманітність адміністративних правопорушень зумовила утворення специфічної системи органів виконавчої влади. На відміну від правосуддя, характерною рисою адміністративної юрисдикції є множинність суб’єктів, що здійснюють цю діяльність [1, С.71]. В той же час зазначаючи, що поступове розширення меж адміністративної юрисдикції спричинило передачу частини юрисдикційних повноважень судам.

Під терміном юрисдикція (від лат. Jurisdictio – судочинство) розуміється, передбачена законом або іншим правовим актом правомочність державного органу вирішувати правові питання та юридичні спори. Тож, логічним є висновок, що юрисдикція – це наділення певного кола державних органів компетенцією щодо розгляду справ, які виникають з правового спору чи порушення правової норми. В основі юрисдикційної діяльності лежить розгляд і вирішення спорів застосування матеріальних норм, правова оцінка поведінки тих чи інших осіб, застосування у випадку необхідності при негативній оцінці їх поведінки передбачених чинним законодавством заходи державного примусу [15, С.274]