Особливості кримінального покарання неповнолітніх (компаративний аспект)

РЕФЕРАТ

Особливості кримінального покарання неповнолітніх (компаративний аспект)

ВСТУП

Усвідомлення необхідності особливого правового ставлення до неповнолітніх, зокрема і в кримінально-правовому аспекті, відбувалося досить повільно в процесі розвитку цивілізації. Відносно розгорнута система правових норм для неповнолітніх, в тому числі й особливості їх кримінальної відповідальності та покарання, виникла у розвинутих західних країнах лише наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.ст. Перший універсальний міжнародно-правовий документ про захист дітей (Декларація про захист прав дітей) був прийнятий лише у 1924 р. під егідою Ліги Націй. Перший в історії суд для неповнолітніх був створений у США в 1899 р. В той же час дослідники підкреслюють, що “... не можна категорично і однозначно стверджувати, що римське право, більш пізні правові акти середньовіччя і тим більше законодавство 18-19 ст.ст. взагалі не залишили нам жодних юридичних свідчень того, що існували спроби уберегти неповнолітніх від жорстокої кари за вчинене діяння”. Ще у давньоримських Законах ХІІ таблиць був сформульований принцип прощення покарання, виправданого неповноліттям. Зокрема, йшлося про можливість непризначення покарання неповнолітньому при наявності двох умов: по-перше, якщо особа, яка вчинила злочин, не розуміла характеру злочинного акта, і, по-друге, якщо сам злочинний акт не був доведений до кінця. Цікаво буде зазначити, що цей принцип діяв протягом тривалого часу в багатьох країнах Західної Європи завдяки рецепції норм римського права (у Франції аж до революції 1789 р.). Окремі норми та положення щодо неповнолітніх містилися у знаменитих Дигестах візантійського імператора Юстиніана в титулі 4 “Про осіб, які не досягли 25 років”. Так, відомий римський юрист Ульпіан писав з цього приводу: “Відповідно до природної справедливості, претор встановив цей едикт, шляхом якого він надав захист юним, оскільки всім відомо, що у осіб цього віку розсудливість є нестійкою ... вразливою для впливу різних спокус”

Першою в історії кримінального права теорією, яка передбачала своєрідний юридичний захист неповнолітніх (щоправда, переважно малолітніх дітей), що вчинили злочини, була так звана концепція кримінальної безвідповідальності. Йшлося про те, що діти та підлітки в силу свого віку не здатні усвідомлювати вчинювані ними проступки як “зло”, а тому не підлягають покаранню. Хоча фактично в цій концепції йшлося про застосування покарання, а не про визнання неповнолітніх невинними. Е.Б.Мельникова підкреслює, що саме тоді, завдяки виведенню зі сфери покарання малолітніх дітей, був закладений фундамент майбутньої персональної підсудності ювенальної юстиції – на базі віку кримінальної відповідальності та його нижньої і верхньої межі [2, с.123]. У XVIII-ХІХ ст.ст. в країнах Західної Європи виник ще один своєрідний кримінально-правовий принцип щодо неповнолітніх – принцип розуміння, згідно з яким суд в конкретному випадку на підставі аналізу всіх обставин справи повинен зробити висновок про те, чи розуміли неповнолітні зміст та значення своїх дій (проте фактично цей принцип носив більше процесуальний, ніж кримінально-правовий характер). В цьому аспекті введення в закон і судову практику принципу розуміння вважалось вирішальним для здійснення функції юридичного захисту прав неповнолітніх в кримінальному праві [7, 124]. Особливе значення цей принцип мав для захисту прав неповнолітніх у тих країнах, законодавство яких не передбачало кримінальну безвідповідальність. Це стосується, наприклад, Франції періоду дії КК 1810 р. Суддя, який розглядав кримінальну справу про злочин неповнолітнього, повинен був при вирішенні питання про кримінальну відповідальність встановити, чи діяв цей підліток із розумінням, тобто чи усвідомлював він, що вчиняє злочин. Навіть і при наявності розуміння, призначене неповнолітньому покарання повинно бути менш суворим, ніж покарання дорослого злочинця. Окремі західні науковці досить скептично оцінюють як принцип кримінальної безвідповідальності, так і принцип розуміння. Наприклад, французький дослідник Ж. Шазель вважав, що при призначенні судом підлітку примусового виховання і кримінальна безвідповідальність, і його визнання таким, що діяв без розуміння, втрачають сенс, перетворюючись у юридичну фікцію. На думку цього вченого, у таких випадках неповнолітній повинен бути звільнений від кримінальної відповідальності, а тому і захищений законом від примусових заходів впливу [Цит. за: 1, с.127]. Сама ідея про необхідність індивідуалізації кримінальної відповідальності неповнолітніх була обґрунтована наприкінці ХІХ ст. представниками соціологічної школи в кримінальному праві [3, с.159].

Загальновідомо, що науково обґрунтований розвиток законодавства будь-якої країни неможливий без врахування як позитивного, так і негативного досвіду інших держав. Повною мірою це стосується і кримінального законодавства України, розвиток і вдосконалення якого без використання порівняльного-правового методу є неможливим. “Порівняння дає можливість визначити спільне та відмінне, бачити як недоліки, так і кращі зразки вирішення певних питань”, – слушно наголошує відомий український криміналіст С.С. Яценко [5, с.438]. На виключне значення компаративного методу звертав також увагу видатний французький вчений М. Ансель: “Вивчення зарубіжного права відкриває перед юристом нові горизонти, дозволяє йому краще пізнати право своєї країни, оскільки специфічні риси цього права особливо чітко виявляють