Законність проведення слідчих дій – гарантія прав і свобод учасників кримінального процесу

Законність проведення слідчих дій – гарантія прав і свобод учасників кримінального процесу

Процесуальні гарантії прав та свобод особи тісно пов’язані з поняттям законності. Принцип законності є загально правовим, що безпосередньо стосується кримінального процесу. Як зазначається в літературі, засада законності у кримінальному процесі – це вимога нормативного характеру, яка зобов'язує суд, суддю, прокурора, слідчого, орган дізнання, особу, яка проводить дізнання, а також усіх осіб, які беруть участь у справі, точно і неухильно виконувати норми Конституції України, кримінального та кримінально-процесуального законодавства. При цьому підкреслюється, що у сфері кримінального судочинства діє не принцип «дозволено все, що не заборонено», а протилежна засада – «дозволено лише те, що передбачено законом», інакше неодмінно запанує свавілля владних державних органів і посадових осіб, які ведуть процес [3, с. 33].

Законність виступає визначальним принципом кримінального процесу, оскільки обумовлює сутність діяльності усіх учасників кримінального процесу, порядок та умови розслідування та вирішення кримінальних справ.

Законність як засада кримінального судочинства виявляється у точному та неухильному дотриманні вимог закону, в тому числі і норм, що гарантують права та свободи особи, залученої до сфери кримінального судочинства, органами, що ведуть кримінальний процес, а також у забезпеченні точного та неухильного виконання законів та прав громадян на всіх стадіях кримінального процесу [7, с. 66]. В. Т. Мяляренко вважає, що під засадою законності слід розуміти «діяльність органів, що здійснюють той чи інший вид державних функцій, та окремих громадян, які втягнуті в цю діяльність, у суворій відповідності з законом, що відображає інтереси суспільства і прийнятий демократично, з яким кожний громадянин має можливість вільно ознайомитись» [9, с. 45-46 ].

Проте не всі вчені визнають основоположне значення законності як засади кримінального судочинства. Так, зокрема В. Гончаренко, вважає, що у процесі реформування кримінально-процесуального законодавства України необхідно відмовитись від «політичного камуфляжу у вигляді проголошення принципом судочинства (як і всього іншого) законності, яка є апріорною категорією, що характеризує режим функціонування суспільства і держави, ступінь їх цивілізованості» [2, с. 699]. На його думку, судочинство як функція держави може бути лише законним, а проведення якихось непередбачених законом процедур не є судочинством. Ми вважаємо, що така позиція містить у собі певний раціональний зміст, проте за такого розуміння законність має дещо звужене тлумачення, розглядається лише щодо осіб, які ведуть процес. Подібне бачення поняття «законності» прослідковується у роботах М. С. Строговича, який вважає, що законність у правосудді виявляється: в організації суду на основі закону і відповідності у виборах суддів закону; у належній організації роботи суду; в розгляді судом справ у межах законної компетенції та в точній відповідності з процесуальними законами; у правильному застосуванні судом у судових рішеннях закону, на основі якого вирішується справа [1, с. 27]. Ми дотримуємося позиції, що складовими цієї засади є не лише закони та органи, що здійснюють той чи інший вид державної діяльності, а й окремі громадяни, які залучені до цієї діяльності, та вимога суворого додержання і виконання закону всіма зазначеними суб'єктами.

Тому можемо стверджувати, що законність посідає провідне місце серед інших засад кримінального процесу, які розкривають і конкретизують її, становлять її зміст. Законність – загальна, універсальна засада, яка виявляється у всіх принципах і нормах кримінально-процесуального права, всебічно характеризує кримінальне судочинство. Вона стосується усіх стадій та інститутів кримінального процесу, всіх його суб'єктів, поширюється на всі дії і процесуальні рішення, характеризує всі грані процесуальної діяльності і процесуальних відносин.

Інститут слідчих дій також не є винятком. На цьому наголошує і Пленум Верховного Суду України, який у постановах постійно звертає увагу судів на неприпустимість обґрунтовувати висновки суду доказами, які одержані з порушенням вимог закону. Зокрема, у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 11.02.2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» [10] зазначається, що висновки суду не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих з порушенням процесуального порядку збирання останніх, а також на матеріалах досудового слідства, які не перевірені в судовому засіданні. У п. 19 Постанови № 9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» [11] вказується, що докази слід вважати одержаними незаконним шляхом, коли їх збирання і закріплення здійснено з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, порядку, встановленого кримінально-процесуальним законодавством, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

Однак, як свідчить практика, органами дізнання та досудового слідства допускається чимало порушень закону при проведенні обшуку, виїмки, пред’явленні осіб і предметів для впізнання, відтворення обстановки і обставин події, очної ставки, огляду, а також при складанні протоколів зазначених слідчих дій. З цього приводу судами виноситься майже кожна десята окрема ухвала (по