Докази у кримінальному процесі

План

Вступ

1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування.

2. Належність і допустимість доказів.

3. Джерела доказів.

Висновок.

Список використаної літератури.

Для успішного вирішення завдань кримінального судочинства суд, суддя, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані встановити: чи був вчинений злочин, який саме, хто винний у його вчиненні, та інші обставини, що мають значення для законного і обґрунтованого вирішення справи і захисту прав і законних інтересів учасників процесу.

В основі процесу пізнання у кримінальній справі лежать загальні гносеологічні, соціальні, психологічні закономірності, притаманні процесу пізнання у будь-якій соціальній сфері згідно з законами матеріалістичної теорії відображення. Метою кримінально-процесуального пізнання є одержання знання про факти, що підлягають встановленню у кримінальній справі. У теорії пізнання поняття “факт” і розглядається як ідентичне поняттю “істина”, що підкреслює його реальність на відміну від ідеального. Факт (істина) як явище об'єктивної дійсності є таким, що пізнається. Будь-яка протиправна дія або бездіяльність протікає у матеріальному середовищі і є причиною взаємодії об'єктів (предметів, речовин), яка відбивається в матеріаль­них і ідеальних відображеннях. Носіями матеріальних відображень (слідів) є всі об'єкти неорганічної й органічної природи, а носіями ідеальних відображень — люди, наділені свідомістю і мисленням у вигляді розумових образів— “слідів пам'яті”¹ .Злочин для осіб, на яких законом покладено обов'язок розслідування і розгляду справи, завжди є подією минулого, яку вони повинні пізнати. Згідно з прямою вказівкою закону (статті 54, 58, 60 КПК), якщо ці особи є очевидцями злочину, то вони не вправі здійснюва­ти свої процесуальні функції у кримінальній¹ справі. Одержання інформації про подію (в тому числі про злочин), що мала місце у минулому, можливе і без діючої системи кримінально-процесуальних доказів. Шляхи і способи одержання знань практично не обмежені, вони визначаються лише наявністю носія інформації (фізичної особи або предмета матеріального світу) і можливістю виявлення, діставання і сприйняття інформації (вербальної або ви­раженої у фізичних, хімічних, біологічних та інших ознаках).

. Зміст доказового права відбиває гносеологічну позицію за­конодавця, який стоїть перед проблемою встановлення істини за будь-яку ціну або свідомою (свідомо обраною) готовністю знизити ймовірність її досягнення, щоб зменшити ризик засудження невин­ного, а також звузити сферу обмеження конституційних прав грома­дян. Національне кримінально-процесуальне право вихідним, визна­чальним у доказовому праві вважає положення, закріплене у консти­туційній нормі, яка проголосила, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні най­вищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції України).

Специфіка пізнавальної діяльності в кримінальному процесі, що відбувається у формі судового доказування, виявляється в тому, що вона має дві сторони: пізнавальну і посвідчуючу. Остання означає, що фактичні дані (свідчення про факти), пізнані уповноваженими особами у ході розслідування справи, повинні бути зафіксовані у такій передбаченій законом процесуальній формі, яка гарантує їх достовірність, а також дозволяє будь-якому суб'єкту кримінально-процесуальної діяльності користуватися ними незалежно від часу і місця формування .дізнання, у кримінальному процесі, викладені у розділі “Суб'єкти кримінального процесу”, оскільки вони можуть виступати як свідки у кримінальній справі. Тому особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя при провадженні розслідування або розгляду справи повинні пізнавати факти, що відносяться до минулого, лише за допомогою тих слідів, які ця подія залишила.. На підставі найрізноманітніших даних, фрагментарних, уривчастих свідчень вони відновлюють цілісну картину події, що відбулася, тобто встановлюють обставини вчиненого злочину й осіб, які його вчинили.

Салтевський М. В. Про поняття доказів у новому кримінально-процесуальному законодавстві//Право України. 1996 № 1 С. 52

Основоположні поняття матеріалістичної теорії пізнання, що
лежать в основі вчення про докази, були сприйняті не лише вітчизняною, але й європейськими кримінально-процесуальними системами лише у XIX столітті. Історія розвитку кримінально-процесуального права і його складової частини — доказового права свідчить, що кожній історичній формі процесу — обвинувальній, інквізиційній, змагальній або змішаній — відповідала і своя система доказування, справедливість якої у громадській свідомості була обумовлена рівнем соціального розвитку суспільства, релігійними вченнями і обрядами, становими і етнічними традиціями.

Соціально-економічні перетворення ХVII-ХІХ століть потягли за собою зміни сутності і змісту не тільки кримінально-процесуального, але і доказового права.

У кримінально-процесуальній теорії доказовим правом іменуються норми процесуального права, що регламентують цілі, порядок, засоби, способи, межі і зміст діяльності по доказуванню обставин, достовірне встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи. Наука, що вивчає принципи доказування і механізми їх реалізації, сукупність і структуру доказування і доказів, розробляє рекомендації з формування доказів і використання