Державна політика у правоохоронній сфері: історико-правовий аналіз та шляхи удосконалення

адміністративний реформа правоохоронний судовий

Реферат з теми:

Державна політика у правоохоронній сфері: історико-правовий аналіз та шляхи удосконалення

У 1995 році Україна взяла на себе зобов’язання перед Радою Європи розробити нове демократичне законодавство, згідно з яким головним завданням держави є захист прав і свобод людини. Відповідно до прийнятого Парламентською Асамблеєю Ради Європи Висновку (1995р.), яким було встановлено зобов’язання України перед цією організацією, передбачалося прийняття нової Конституції, рамкового документа про правову політику України у сфері захисту прав людини, нових Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів тощо. Серйозні вимоги було висунуто до реформування державно-правової системи нашої держави, зокрема, Генеральної прокуратури та пенітенціарної системи. 28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію європейського зразка, закріпивши правовий статус особи, її права і свободи на рівні світових стандартів. Конституція стала базою для комплексної державно-правової реформи, важливою складовою якої є, зокрема, проведення реформи в правоохоронній сфері. Конституція України передбачила суттєві зміни як у структурі, так і щодо функціонального призначення певних правоохоронних та судових органів (реорганізація системи судів, звуження сфери компетенції прокуратури), але вони ще не повною мірою відображені у відповідних законах.

Слід зазначити, що Стратегія розвитку України [7] складається з п’яти основних векторів, для кожного із яких встановлені цільові показники та розроблені ініціативи, що спрямовані на досягнення цих показників. Стратегія розвитку передбачає: 1) зростання економіки; 2) підвищення ролі України у світі та інтеграція країни у суспільство розвинутих країн (входження в Європейський Союз, Єдиний економічний простір); 3) розвиток та використання інтелектуального потенціалу нації; 4) підвищення якості життя населення; 5) єднання країни.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України вказані наступні стратегічні пріоритети: 1) створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі; 2) забезпечення сталого економічного зростання; 3) утвердження інноваційної моделі розвитку; 4) соціальна переорієнтація економічної політики.

Стратегія національної безпеки України [9], яка затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 року, визначає принципи, пріоритетні цілі та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави та захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз. Її головна мета – забезпечити такий рівень національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України, її конкурентоспроможність, забезпечення прав людини і громадянина та основних свобод, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету Української держави у сучасному світі.

Вирішення зазначених завдань є метою державно-правової реформи (яка охоплює конституційну, адміністративну, муніципальну, судово-правову реформи), що відбувається в Україні. Конституційна реформа в України полягає у визначенні оптимального балансу влади, забезпеченні самостійності та дієвості уряду, запровадженні громадського і парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, налагодженні взаємодії між усіма гілками влади, центром та владою на місцях. Поряд з цим, вона має створити підґрунтя для подальшого здійснення інших суспільно-політичних перетворень – реформи державного управління, адміністративно-територіального устрою, місцевого самоврядування тощо. Ухвалення 8 грудня 2004 року змін до Конституції України, які набули законної сили з 1 січня 2006 року, визначило перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки. Внаслідок цього, найбільший обсяг влади та повноважень у сфері внутрішньополітичної діяльності держави перейшов до Верховної Ради України. Повноваження Президента України змістилися в бік загальнополітичного керівництва, забезпечення належного функціонування системи влади в цілому та дотримання законності в її діях. Кабінет Міністрів України, перетворившись на цілком самостійний орган державної влади, одержав внаслідок реформи найбільший приріст свого статусу та владних повноважень. По новому визначені засади взаємодії парламенту і уряду – участь Верховної Ради у призначенні глави уряду, інших членів Кабінету Міністрів України, що має якісно сприяти удосконаленню механізму парламентського контролю та політичної відповідальності як Кабінету в цілому, так і окремих його членів. Таким чином, здійснено крок до вирішення головного завдання політичної реформи в Україні – перерозподіл повноважень у «владному трикутнику»: Президент – Парламент – Уряд задля розбудови правової держави та громадянського суспільства в Україні. На жаль, на сьогодні цей процес відбувається дуже складно і негармонійно.

Початок адміністративної реформи в Україні датується 7 липня 1997 року – Указом Президента України створена Державна комісія по проведенню адміністративної реформи [4]. У липні 1998 року Указом Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» [1] було затверджено Концепцію адміністративної реформи, яка була спрямована на реформування системи державного управління, створення умов для розбудови демократичної, соціальної й правової держави, забезпечення та захист прав та свобод громадян. Мета адміністративної реформи полягає у ф