Розвиток соціальності сучасних державних і правових систем

РЕФЕРАТ

Розвиток соціальності сучасних державних і правових систем

Динамізм і стабільність державних і правових систем приводить до все більшої соціально-регулятивної множинності і багатоваріантності, зміни їх ролі і місця в різних суспільних відносинах і, відповідно, до різних підходів щодо пізнання і визначення їх сутності.

Історична тенденція соціального життя визначає рух суспільства до більш досконалого типу права, до поглиблення його гуманізму і демократизму. Відомий російський правознавець Н. Алексєєв ще в 20-і роки ХХ ст. зробив висновок про шляхи формування права, побудованого на засадах правди і справедливості. А це залежить, в першу чергу, від вдосконалення суб’єктів права, носіїв правового змісту і правосвідомості, що забезпечує більш досконалий правопорядок [5].

У цьому зв’язку ряд дослідників вважає, що основною проблемою філософії права є не проблема співвідношення права і закону, а проблема співвідношення справедливості і права у всіх його формах, в тому числі у формі закону [10].

Дослідники відмічають біполярність людської історії, що розвивається між двома полюсами, в якості яких виступають колективізм і індивідуалізм в суспільстві [6].

Лібералізм пов’язує розвиток суспільства з розвитком індивідів і протиставляє цьому процесу різні форми колективізму [7].

Прибічники теорії індивідуальної свободи людини вважають свободу вищою за рівність.

Вони визначили основним обов’язком держави гарантувати цю свободу від будь-якого, в тому числі і державного втручання. Більш за все цінувалася економічна свобода, а політичні права розглядалися лише як засіб охорони незалежності та індивідуальної свободи особи (А. Сміт, Б. Міль, Дж. Локк і ін.).

Головною умовою забезпечення такої, негативної, свободи вважали державне невтручання, дистанціювання держави від економіки.

Представники інших напрямків намагалися поєднувати свободу з рівністю, з участю держави в забезпеченні рівності осіб. Громадяни мають право розраховувати на певні дії держави, пов’язані, зокрема, з забезпеченням оптимального балансу рівності і свободи, соціальної справедливості.

Подолання антиполярності індивідуалізму і колективізму – тривалий, поступовий процес, одним з учасників якого є держава, що погоджує соціальну політику з розвитком правової системи. Деякі автори вбачають правовий прогрес у русі відповідно від колективістської (соціоцентристської) системи до індивідуалістичної (персоніфікованої), в центрі якої — людина, особа, персона [8].

Однак протиставлення індивіда, особи, соціуму і держави логічно невиправдано, оскільки будь-яке об’єднання людей формально має різноманітні права. Як справедливо зауважує Б. Топорнін, проголошення постулату про пріоритет прав особи веде до “боротьби всіх проти всіх”, оскільки права і свободи кожної особи закінчуються там, де починаються права і свободи іншої особи [9]. Для розвитку суспільства ці відносини повинні знаходитися в стані балансу та рівноваги.

Питання про співвідношення рівності, свободи, справедливості, соціальності є одним з центральних в історії політико-правової думки. Як вважають багато з дослідників, соціальність веде до встановлення справедливості, людяності в суспільстві. На думку І.Ільїна, “першою умовою соціальності” є чуйне ставлення до особи, її гідності і свободи. І навпаки, пригнічення, приниження людини виключає “соціальність”. Під нею І. Ільїн розуміє стан духу і порядок духовного життя вільних людей. Режим жаху, погроз, доносів, шпигунства та брехні ні за яких умов не може бути соціальним [10].

Соціальність покликана сприяти нормальному функціонуванню суспільства і підтримувати в ньому соціальну справедливість, громадянський мир та злагоду. П. Рабінович наголошує, що держава практично набуває характеристики соціальної згоди, коли має на меті реалізацію прав людини на гідне життя, покладає на себе обов’язки щодо виконання значної за обсягом соціальної функції – “проведення соціальної політики, спрямованої на розробку і здійснення системи реформ і заходів соціального захисту населення” [11]. Отже, держава покликана виступати арбітром, який гарантує дотримання законів, соціальних норм у змаганнях громадських груп, у використанні права власності, не дозволяючи монополізації власності та влади. Така держава — гарант динамічності і стабільності суспільства.

Серцевиною такої концепції є проголошення необхідності створення адекватних соціальних умов для вільного і всебічного розвитку людської особистості, задоволення основних життєвих потреб людини і гарантій її невід’ємних прав і свобод, упорядкування суспільних відносин – сімейних, громадських, загальнолюдських, класових, етнічних, міжрегіональних тощо. У такому суспільстві саме держава покликана відіграти вирішальну роль у забезпеченні реалізації інтелектуального, творчого потенціалу людської особистості на основі принципу соціальної справедливості, який встановлює критерії оцінки людей не тільки на основі ринкової еквівалентності (“рівним за рівне”), але й співвідносить вчинки людей з вищим соціальним оцінюванням, з моральними критеріями гідності людини, її здатністю до всебічного самовдосконалення.

Розвиток концепції про природу державних та правових систем має тривалу історію. Особливе місце в ній належить ліберальній доктрині, яка в різних варіантах висуває постулат обмеження держави правом заради ідеї свободи особистості, її автономії, можливості користуватися не