Після нас — хоч потоп? (твір-роздум на суспільну тему)

Наші пращури вважали, що планета Земля — жива. У давніх міфах вона мала навіть своє ім'я. Проте минув час, і планета забула його. Вона забула шурхіт листя, запах чистого дощу, який змивав бруд, а не від якого ховалися. Земля забула подих повітря, прозору воду та імена звірів, що раніше жили. Вона забула навіть своє власне ім'я, бо прийшло суцільне лихо — вірус, що зветься людством.
Ми висушили ліси, і залишилася Земля без кіс, зелених та товстих. Ми забруднили воду — кров Землі та повітря — шкіру Землі, й вона почала задихатися. Ми оремо Землю, навіть не підозрюючи, що ранимо її обличчя, що ще кілька десятків років тому було чисте, мов у дитини, а тепер у рубцях, які ми полишили. Ми вбиваємо Землю наполегливо, завзято й нестримно, незважаючи на те, що вона наша мати, адже тільки матір може витримати таку наругу. Земля любить нас, своїх дітей. І бажає нам тільки добра, тому і не дасть нам знищити самих себе. Вона застерігає нас, простягує до нас руки, вона звертається до нас очима озер і ніби благає: «Зупиніться!» А натомість ми, діти Землі, йдемо все далі й далі, крокуємо упевнено вперед і думаємо: «Після нас — хоч потоп!» Ми навіть не замислюємося над тим, що цього «після нас» може і не бути! І якщо ми не зупинимося, то наші діти вдихатимуть штучний аромат штучних квітів, спів солов'я можна буде почути тільки по приймачу, а саме поняття «зелена планета» стане архаїзмом. Тож зупинімося, доки ще все можна виправити!

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать