Затвердження доброти в п’єсі Брехта «Добра людина із Сичуані»

П’єса-притча «Добрий людина з Сичуані »(1941) присвячена затвердженню вічного і природженого якості людини – доброти. Брехт як гуманіст стверджує, що для людини робити добро привабливо і природно. Головна героїня п’єси Шен Де немов випромінює добро, і це випромінювання не викликається ніяким зовнішнім імпульсом, воно іманентно. Брехт-драматург успадковує в цьому гуманістичну традицію просвітителів. Ми бачимо зв’язок Брехта з казковою традицією і народними легендами. Шиї Де нагадує Попелюшку, а боги, нагороджуючі дівчину за доброту, – жебрачку з тієї ж казки. Але, традиційний матеріал Брехт осмислює новаторському. «Добра людина із Сичуані» – суперечка з безхмарним оптимізмом казки про Попелюшку, це притча, створена письменником соціалістичного реалізму.
Брехт вважає, що доброта далеко не завжди винагороджується казковим тріумфом. В казку і притчу драматург вводить соціальні обставини. Китай, зображений у притчі, позбавлений на перший погляд достовірності, це просто “якийсь царство, якийсь держава». Але ця держава – капіталістичне. І обставини життя Шен Де – це обставини життя дна буржуазного міста. Брехт показує, що на цьому дні казкові закони, винагородили Попелюшку, перестають діяти. Буржуазний клімат згубний для кращих людських якостей, що виникли задовго до капіталізму; Брехт розглядає буржуазну етику як глибокий регрес. Настільки ж згубною виявляється для Шен Де і любов. Шен Де втілює в п’єсі ідеальну норму поведінки. Шой Так, навпаки, керується тільки тверезо понятими власними інтересами. Шен Де згодна з багатьма міркуваннями і діями Шой Так, вона побачила, що тільки у вигляді Шой Так вона може реально існувати. Необхідність захищати свого сина до світі ожесточившиеся і підлих людей, байдужих одне до одного, доводить їй правоту Шой Так. Бачачи, як хлопчик шукає їжу в помийному відрі, вона клянеться, що забезпечить майбутнє сина навіть у найжорстокішій боротьбі.
Два вигляду головної героїні – це яскраве сценічне «відчуження», це наочна демонстрація дуалізму людської душі. І це і засудження дуалізму, бо боротьба добра і зла в людині є, за Брехтом, лише породженням «поганих часів», породженням класового миру. Драматург наочно доводить, що зло і принципі-чужорідне тіло в людині, що злий Шой Так – це всього лише захисна маска, а не справжнє обличчя героїні. Шен Де ніколи не стає насправді злий, не може витравити в собі душевну чистоту і м’якість.
Зміст притчі підводить читача не тільки до думки про згубність атмосфери буржуазного світу. Ця думка, на думку Брехта, вже недостатня для нового соціалістичного театру. Драматург змушує думати про-шляхи подолання зла. Боги і Шен Де схиляються в п’єсі до компромісу, вони немов не можуть подолати інерцію мислення свого середовища. Цікаво, що боги, по суті, рекомендують Шен Де той же рецепт, за яким діяв у «Тригрошовій романі» Мекхіт, грабував склади і збували за дешевою пенс товари бідним власникам крамничок, рятуючи їх тим самим від голоду. Але фабульний фінал притчі не збігається з коментарем, драматурга. Епілог по-новому поглиблює і висвітлює проблематику п’єси, доводить глибоку дієвість «епічного театру». Читач і глядач виявляються набагато більш пильними, ніж боги і Шен Де, яка так і не зрозуміла, чому ж велика доброта заважає їй. Драматург ніби підказує в фіналі рішення: жити самовіддано – добре, але недостатньо; головне для людей – жити розумно. А це значить – побудувати розумний світ, світ без експлуатації, світ свободи.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать